— Найперше,— сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, — панська вельможність надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочивок і сяку-таку розривку...
— Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, — підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. — Замок Буша — це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.
— Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, — підкрепив пан Чарнецький.
— Тим краще, панове,— більше потіхи... але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт,— вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскріла ненависть. — Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла лиюень купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розуміє пан — самі кобіти,— це раз; в замку сховані усі добра, і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти, — це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем молодиць і дівчат... а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах воно не поміха,— це три; чи не так би то, лицарство славне?
— Правда, правда, яснійший графе! — загоготіла шляхта. — Се головна річ, і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!
— Даруйте, пане гетьмане..,— почав було Лянцкоронський.
— Пшепрашам, вельможний пане,— перервав його пан Потоць.кий, і польний гетьман, ображений, змовк.
— За кобіт і за любощі! — підняв келих Потоцький.
— Віват! — загримотіло навколо.
— Хоча й оті хлопки,— вів далі, смакуючи губами, Потоцький, — неелегантні, грубі, незграбні і кізяком тхнуть... але іноді, панове, я люблю дичину залежалу... Хе-хе-хе!!
— Досконале, ясний графе! — підхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський.— Присягаюсь святим Паркелем, що кобіта і вино, та ще як до них додати пєньондзи — найкращі утіхи на світі. За Венеру ж, Бахуса та Меркурія, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Віват!!!
— Віват! Віват!! — розляглося навкруг.
— Тільки єдину увагу додам я,— відмовив Чарнецький,— щоб українських хлопок до кобіт не єднати: вони — тва-рюкгі!
— Між українками і по красі, і по душевних достотах суть привабні жінки і дівчата,— сперечив якось ніяково і нервово молодий шляхтич, що сидів осторонь і не доторкався до кубка.
Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство — на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі.
Зборонець був огрядний і стрункий — красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.
— Хочай й лицарський повин боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смілива і дражлива,— зауважив по невеликій паузі гетьман Потоцький.
— Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди,— промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.
— І я прошу вибачення за його,— додав Чарнецький, — тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.
— Яким робом міг шляхтич шанобний виховуватись у хлопів? — здивувався Потоцький.
— Дуже просто, ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім'ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.
— Він мене мав не за хлопа, а за свого рідного сина,— поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.
— Сором, пане! — покрикнув грізно Чарнецький.— Через тебе сороміцькою кров'ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лічитись тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала...
У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів:
— За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хочай мене вигодовано і виховано у хлопській сім'ї, але ті хлопи мене змалку вчили правди, і честі, й добра, вчили, по своїй вірі схизматській, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.
— Ого-го! — перенісся ображений буркіт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблі держак; Потоцький стукнув об стіл келихом, аж многоцінна рідь розлилася; один тільки Лянцкоронський усміхнувся самовтішне і згорда.
— Я вірю панському слову, що гайдамаки винищили мій рід,— вів далі поривчасто шляхтич,— але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навіщо б він, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хіба б, може, для тяжчого катування, для гіршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозуміння страшенне, ця пекельна непевність мені вибачає зневір'я... В нашу добу, коли й закон, і права повалені в крив'яні калюжі і безкрая брато-губна...
— Братогубна?!—спалахнув гетьман Потоцький і брязнув шаблюкою об кріселко.— Коли б тільки на тобі не шляхетська зброя, ти б мені заплатив головою за те, що нашими братами хлопів назвав. Молодий шляхтич підвівся і затремтів, обурений гнівом.
— Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, — промовив улесним голосом Лянцкоронський. — Звичайно, і хлопи суть християни, тільки іншого розуму, а всі християни вважаються за братів по Христу.
— Чи не набралася й панська вельможність якого-небудь схизматського розуму? — процідив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. — В кожнім разі, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний і до наших шляхетських засад не подібний світогляд, на який не можна упевнитись в бої.
Поблід від образи юнак, відкинув назад свої кучері пишні, підголені елегантно кружком, і відповів з благородним запалом:
— Мій світогляд, мої думки, яснійший графе, мені кажуть усю кров до останньої краплі пролити за добро і за спокій моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства і за свободу нашої Посполитої Речі. З дитинства ходив я до грецької церкви і там навчився віротерпіння; проте, дізнавшись, що мене охрещено католиком, я зумію чесно ним бути і зумію вмерти, але за правду, за волю і за наш край! Присягаюсь яснійшому пану усім, що маю святого,— могилами батьків і дідів, славою моєї Литви і величчям Посполитої Речі, що без вагання буйну зложу, де скаже мені мій повин.