Осатанівши від скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити ці леви все, що їх оточало: їх велетенські пбсіки розбивали надвоє голови, розкраювали молоді вродливі обличчя, розвертали перса могутні; поранені, покривавлені перебійці все ще рушали вперед під блискавками навислої над їх чолами криці... Але ось у одного товариша якось ліниво підвелась шабля угору, та на півколі зупинилась на мить і спустилась безсило додолу, другий товариш присів чогось і собі, самий тільки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось і йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб і поліг, зваливши розгоном свого мертвого тіла якогось шляхтича в смерть.
Озвірені, розсатанілі від страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись і наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави підбіг до його перший, бажаючи живим узяти на дратівлю; але напівсконалий Безногий, що вже кров'ю зійшов, змертвілою рукою підняв ще раз пістоля і послав ватажку у самісіньке серце кулю прощальну... Зблід молодий пан і посунувсь на руки жовнірам, та покотився до ніг його і Безногий, порубаний, посічений шаблями...
А плавці вже досягали до свого берега і радісно віталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тільки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились і безнадійно задубілими на кригу руками гребли по зимній воді, що сніговою кашкою вже шерхла.
— Братці! Пустіть! — став нещасний проситись. — Все одно не дотягти вам мене...
— Як же так кинути? — сперечив йому підручний плавець, якому вже забивало дух від утоми. — Та, їй же богу, мені на дні буде й спокійно, а ви й там станете у пригоді. І — Чи не правду пак каже Книш? — зауважив другий.
— Правду, братці, святу правду! — стогнав поранений.— Все одно мені вже на світі не жити.
— Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! — попрощались товариші і кинули пораненого на волю; він зразу й пустився на дно, лишивши на плесі води кілька кіл, які розходились, коливаючись, і зникали навдалі.І знялась, полетіла козача душа за своїми подругами услід за хмари високі до невідомих і недосяжних просторів...
VIII
Сивий, зовсім лисий дід стояв у бійниці рогової башти і пильно стежив старечими очима за боротьбою; біля його стояла бліда, зі зціпленими зубами, з божевільне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть і ще робиться навколо. Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи віддалік від цієї групи, спершись головою на камінь, зосереджена в самій собі, застигла в однім охопившім її істоту почутті; вона зимно дивилася на тусьменіючу далину. Скоро грім гармат, що ніс округи смерть і розрух, зненацька несподівано замовк і завмер перекотливою луною. Орися очунялась і обернула здивовані очі на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води підказали їй, що це штуки молодців-запорожців. Слідуючі прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості і захвату. Вона підійшла до діда й велебно промовила:
— Діду! Ви, що вже нажились на своїм віку і своїми ділами придбали собі славу, можете вмерти тепер радісно, з великою втіхою. З такими дивовижними душами, як он ті, бути в однім місці — надмірне щастя!
— Велике щастя, дитино моя,— відповів зворушений дід,— велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і таких дочок, як ти!
— Я Ще не вспіла, діду, ні натішитися життям, ні зробити нічого на користь моїй бідній Україні...
— Ще зробиш,— сказав прорбчо дід.
— Ні, ні! Час мій урвано, і вже надходить його близький кінець; одного тільки б прохала я в бога — зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші не знаючі жаху орли.
Саме тоді, як упав Вернидуб, з містечка розітнувся глухий, довгий вибух; в повітрі почулося якесь чудне гудіння, змішане з свистом, і по воді коло польських драгунів в багатьох місцях підскочили бризки і бульбахи; четверо коней впало, останні жахливо метнулися вбік. Сполохались уцілівші драгуни і прожогом помчалися до млина, втікаючи від картечі.
— А чи не можна, діду, от з цієї плющихи послати їм гостинця навздогін? — спитала діда Орися.
— Ні, не повернеться,— сказав дід,— вона наведена лише он на той шлях.
Усі глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, і побачили наближаючогося вершника на баскому коні і в блискучому панцирі; за ним їхали два шляхтичі, улани й кілька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники під'їхали занадто близько і почали розглядати мури й окопища.
— От цих добре можна шелеснути,— сказав дід, і Орися запалила з його люльки гнота.
— Стривай! — скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря.— Не піднось гнота! Знаєш, хто це?..
— Неприятель, ворог нашого народу,— байдуже відповіла Орися.
— Знаєш хто? — хвилювалась все більше подруга.— Це Антось, це Корецький твій... Скарай мене пречиста діва, коли брешу!
Мов ток електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахту і, захистивши лівою рукою очі, вп'ялась у цього лицаря поглядом... Так, сумніву нема,— це він, її брат, її друг, її... коханець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухмілка осяває теплом благородні риси молодого обличчя...
Чимсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарітись червоною зорею її бліді лиця, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя...
Весна, сп'яняючі пахощі квіток, лагідне сяяння місяця, тихі розмови, радісні мовчання під дзвінке тьохкання соловейка й ці, дивлячіся закохано-велебно, очі, — все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.
— Орисю, він, либонь, пізнав тебе! Дивись,— хвилювалась Катря,— який він славний, коханий твій...
Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, і брови суворо нахмурились.