— То як, — лагідно мовив старший Личак, посміхаючись однією щокою, і я помітив, що Меланя здригнулася,— довго ми будемо з тобою, невістко, у хто-кого-перетягне гратися?
Меланя ледь помітно повела плечем.
— Ні. Недовго. Бо я скоро піду звідси.
— Світ за очі? — поцікавився старий.
— Світ за очі.
— Угу... Ну, це ми ще побачимо.
— А то що? — Меланя випросталась і визивно випнула груди.
— Та нічого... — Старий дивився на неї, схиливши голову на плече і прискаливши око.— Кажу, мати плаче день і ніч, дитина оно (при цьому він кивнув на Кирила, а Меланя презирливо посміхнулась) як у воду опущена ходить... Тобі як — всьоровно?
— Треба було б тоді шанувать, як я вас усіх шанувала.
— И... И... А то ми тебе не шанували! — скривився старий.— Мало не чукикали.
Меланя примружила очі.
— Я вам, тату мій колишній, ніколи не хотіла лихого. Ну тепер скажу... Якби вас на тому світі так чукикало, як ваша дитина мене — на цьому...
Ліва Кирилова нога випорснула з-за правої. Він зніяковіло кахикнув і знову заховав її.
— Спасибі тобі, дочко, й на цьому,— єхидно мовив Личак і низенько вклонився.— Батько, старий шкарбун, усе стерпить... На те він батько... Та навіщо ти мою дитину славиш ні за що?
— А-а, ні за що! — вигукнула Меланя, швидко тремтячими пальцями розстібаючи кофточку.— А оце бачили? Ні? Так подивіться!
Тріснув ліфчик, я на одну лиш мить побачив Меланині груди, рябі од великих чорних синців, і одвернувся.
— И... И...— перехнябив губи Личак.— І тобі ото не стидко й не бридко показувати старому чоловікові солдатські щипаки? Думаєш, люди,не знають, що в тебе як ніч, то й нові квартиранти?
— Забирайтеся звідси,— тихо промовила Меланя і вказала на двері.
— Пішли, тату,— сердито буркнув Кирило.
— Безстра-амниця,— уже з сіней, надіваючи шапку, скиглив старий. — Мало їй солдатні, так вона що її з дитиною злигалася... Розпутниця окаянна!
...Про те, що сталося потім, я дізнався лише передсвітом, прокинувшись од важкого, як марення, сну. У вікна вже зазирала стигла ранкова зоря, а в хаті стояв синюватий холодний морок. Я пригадав, що після останніх слів старого Личака в руках у мене якимось чином опинився молоток, котрим я трощив сіль, і я пожбурив його у сіни на Личаків голос. Ще чув, як під вікнами хтось стогнав, лаявся, гатив кулаками в рами. Потім хтось крикнув: "Ей, ви там! В чом дзєло? Ну-ка убірайцєсь вон, не то подстрелю!" — і все стихло, ніби провалилося в безодню...
Я спробував поворухнутися й застогнав.
— Лежи, лежи,— зашепотіла Меланя, нахиляючись до мене з лежанки, і поклала на голову щось холодне.— Болить? Що в тебе болить, га?
У мене боліло все: скроні, плечі, груди...
— Лишенько, як ти вчора розходився!.. Зроду б не подумала, що ти такий одчаюга! Ну? — Меланя тихенько засміялась — біла, у нічній сорочці, як примара.— А бився... Матінко моя рідна! І кулаками, й ногами, й головою... І кричав не своїм гласом! А в кулаці була сіль...
— Де вони ділися? — спитав я, прислухаючись до власного голосу, котрий здавався мені чужим.
— Пішли. Ти їх випхав і двері засунув! Тоді довго плакав, рвався в мене з рук... Доки заснув.— І спитала обережно:— Це в тебе що — хвороба така?
— Хтозна...
— Ти їх не бійся. Сьогодні вони будуть як святі й тебе не займуть. От побачиш. Ну, спи, ще рано.
Я дивився в стелю, що з кожною хвилею синішала, вищала, і думав: "Піду з цієї хати. Сьогодні ж. Шукатиму радистів... " І швидко заснув.
Глава IV
Мені примарилася повінь, котру я запам'ятав ще змалечку, напевне, тому, що в той день — останній день мого дитинства — зійшла з дому моя мама, чи, може, тому, що бабуся часто розказувала про те "страховіття" якимось здавленим шепотом, а скінчивши розповідь, ревно хрестилася до ікони й просила: "Одверни нас господи й заступи... "
...Вода стояла на луках, скільки бачило око — від одиноких сосен на піщаній горі й аж до млина, що завмер на некошеному ще Басовому острові, здіймаючи над рівноводдям чорний широкораменний хрест. У повені походжали лелеки — так повільно, ніби плавали, вода сягала їм попід груди, і в ній було видно їхні червоні ноги та м'яке шовкове грайво молодих отав.
Потім лелекам стало глибоко, і вони злетіли. А копички сіна, що стояли досі нерухомо, спливли й, поволі обертаючися., як у тихій завороті, рушили назустріч одна одній, штовхаючись пухкими боками і розминаючись, мов живі...
— Вода-а!.. — полинуло над селом посеред млявої спекотної тиші, й луна з-поміж верболозів, залитих повінню, глухо, моторошно простогнала:
— А-а-а...
На церкві ударили в дзвони. Бем... бем... бем...
Де вони взялися? Адже їх давно познімали... Я пам'ятаю, як вони падали, перевертаючись у повітрі, мов велетенські підстрелені птахи, прощально бемкали на льоту, вгрузали вінцями глибоко в землю і німіли...
Бем... бем... бем...
"О, чуєш, чуєш?.. "
Хто це? А, то бабуся...
На косогір'я висипали люди з усіх кутків села: Тростини, М'ятинців, Перечатного... Вони стояли мовчки, притиснувши до грудей немовлят, а в кого їх не було — руки.
Над повінню кружляли лелеки, виструнчивши стрілами довгі червоні ноги, і бемкали дзвони.
Чоловіки, похнюпивши голови, мовчки пішли в воду. Спершу брели по литки, затим по коліна, а незабаром вода стала їм ледь не по груди.
Я знав їх, здається, ще з пелюшок...
Оно дядько Биб, мовчкуватий вайло, перший на селі молотник і косар, пильщик і бондар, а як вітер "зручний", то ще й мірошник. Він завжди пиляв у парі з моїм татом довгою дворучною пилкою, стоячи внизу, тому його густі, здивовано настовбурчені брови завжди були в тирсі, а руки та одежа, як і в тата, пахли березовим солодом. Випиваючи в нас неділі ради чи на якісь там свята, дядько Биб казав, було, татові: "Я тобі, Дем'яне, неба прихилив биб, якби дістав, такий ти мені... приятний!"
А оно дядько Марко-Накат-Його-Бог у своїй вічній вилинялій на плечах сорочці з твердим од задубенілого поту коміром. Я той комір добре знаю, бо Марко щовечора ходив до нас на посиденьки або стригтися, і тато, обчикриживши його "під покришку" та надивившись на той череп'яний комір, казав: "Знімай, Марку, сорочину, хай баби виперуть, а мою надінеш". Дядько й не опиналися довго. Бурмотіли тільки: "Та мені хоч би самий комір, бо, накат його бог, шию вже так нарізав, що аж пече... "