Облога

Страница 3 из 24

Тютюнник Григор

І знову біжу, бо треба ж до заходу сонця що й на оту гору видертись. А там яке село набачу, в тому й заночую.

Незабаром дорога пішла круто вниз, у глибокий, заметений снігом і запруджений машинами вибалок. Біля машин горіли багаття, і солдати, стовпившись навколо них, грілися. Гурчали мотори, хтось хрипко й сердито вигукував команди, пахло бензином, розпареною багаттям землею і гострим вечоровим приморозком. Машини стояли колоною. Один трактор, випахкуючи з труби густий чорний дим, по черзі стягав їх на гору разом із гарматами на причепі.

Підходжу ближче, хвацько беру під козирок.

— Здравієм желаєм!

— Хо-хо!

— Га-га!

— Здоров, здоров!

— Куди йдеш, малий?

— Вперед, на захід! — одказую залюбки і пхаюся до вогнища, простягаю до нього збуряковілі руки. Солдати розступаються, ляпають мене долонями по спині, оглядають з усіх боків, і я мимохіть разом з ними теж оглядаю себе: черевики — тверді, червоні, американські; новенькі, хоча й забейкані внизу обмотки; зелену куфайчину, підперезану брезентовим ременем з трилінійки...

— Молодчага! — хвалять, а я червонію і посміхаюся так, ніби в мене губи померзли: це зі мною завжди буває, коли мене хвалять.

Я вже знаю, як себе з ними тримати: з молодшими солдатиками треба шуткувати і бути веселим, бо кислих вони не празнують, а від старших, котрі здебільшого не дуже охочі до сміху й поглядають на мене співчутливо та сумненько,— від старших краще одвертатися і не шкірити до них зубів, бо не злюблять.

— То чий же ти будеш, орел?

— Нічий. Всіхній.

— А звати як?

— Харитон Дем'янович!

Солдати сміються. Шинелі, полушубки, бушлати їхні парують; на чоботях, котрі теж парують, виступають сухі білі плями.

— Їсти хочеш?

— Ні. Я там наївся,— киваю назад.

Багаття сичить: сирі дрова, кукурудзиння, солома — не стільки вогню, як диму. Коли жар пригасає, в нього ллють бензин баночкою з-під консервів, і тоді полум'я стовпом шарахкає вгору, обличчя солдатів робляться червоними, веселими, а брови майже в усіх руді, поприсмалювані, і вії злипаються — теж присмалені.

Машин в улоговині стає все менше й менше, людей біля вогнища тож. Більшість уже там, на горі. Студебекери з гарматами — я знаю, це зенітки-сімдесятип'ятиміліметровки — повільно, горнучи буферами глевкий чорнозем, змішаний із снігом, повзуть за тягачем, а слідом за ними майже по пояс у колії пішки йдуть артилеристи.

— То як, Харитоне Дем'яновичу, поїдеш з нами? Звичайно, поїду. Хоч до пристанища якогось підвезуть.

І, щоб не відстати, теж іду колією. Мені вона майже попід руки.

На горі снігу менше, дорога краща. Попереду над рівниною зависло лагідне червоне сонце, голосніше чути гуркіт, хоч небо в тому краї чисте й пекучо-морозяне.

Мене саджають в останню машину, криту вилинялим брезентом і без гармати. Солдати (їх четверо: троє молодих і один старший, давно не голений, сумний і, видно, не балакучий) вмощуються попід бортами, вбирають голови в плечі, підняті так високо, що погони здимаються дугами, і враз засинають, а я тим часом розглядаю їхнє причандалля: розкладну бамбукову антену, батареї, якісь ящики, обгорнуті повстю, і, нарешті, автомати з круглими, вичовганими до блиску дисками.

Нашу машину іноді заносить то вправо, то вліво, тоді солдати повільно кивають головами, ніби мовчки погоджуються з кимось. Не спить лише старший. Він дивиться кудись назад, у степ, вкритий сизими від інею бур'янами, та інколи скоса позирає на мене й мовчить.

— Ви хто? — озиваюся першим.

— Вони? — киває старий на тих, що сплять.— Вони радисти. А я листоноша.

— Як листоноша?

— А так. Листи, газети розношу. Кому що прийде.

Це трохи дивує й розчаровує мене: на війні — і раптом листоноша. Я пригадую нашого сільського поштаря, одноокого Клима Чичкала. Покійна бабуся щодня виглядали його коло воріт і, як тільки він виходив з сусідньої вулички, несучи на грудях сплюснуту кирзову сумку, неодмінно гукали: "А зайди-но, Климусю, на часину сюди". Клим підходив. Його заплющене, глибоко запале око іскрилося сльозою і часто сіпалося. "Немає вам, тітко Марфо,—казав він завжди одне й те ж.—Якби було, то я вам першим приніс би. Знаю ж, як ждете".— "А ти, сипу, подивись, подивись",— просили бабуся. Клим схиляв голову набік і по-курячому, однооко зорив у теку. Потім виймав звідти кілька конвертів і, підносячи кожен по черзі до видющого ока, читав по складах: "Пи-ли-пен-ко... Гу-зій... Шаб-лій... А цей не розбереш і кому, ну не вам. Кажу ж, якби було, то... "

І йшов собі далі, вичитуючи на ходу, кому-таки той лист: "Лих?.. Ні. Мих?.. От і розбери, чи воно "ми", чи "ли"! Грамотії називається!"

Коли він зникав поміж стовбурами верб на греблі, бабуся утирала кінчиком хустки очі й згорбившись ішла до хати. Я знав, від кого вона жде листа ось уже третій рік,— від тата...

— Чого ж ви не на фронті? — питаю в поштаря.— Он скільки гармат...

Солдат неохоче всміхається.

— В резерві були, на відпочинку себто. Тепер от їдемо...— І, помовчавши, запитує:—А ти ж звідки такий цікавий будеш?

— З Полтавщини.

— Галушник, виходить?

— Угу.

— А я з Люботина, під Харковом це. Не чув?

— Ні...

Поштар знову сумно, навіть тужно якось дивиться в степ і повільно, м'яко тре долонею густу, в сивих латках, щетину на підборідді.

— А батько-мати твої де ж?

— Мама й бабуся вмерли, а тато десь воює,— брешу швидко й рішуче, бо добре пам'ятаю бабусине напучування: "Ти, Харитончику, про тата краще нікому не розказуй, бо воно всякі люди на світі є: один пойме, інший одвернеться, ще й пальцем услід тицькатиме... Господь з ними... "

— Ну, от бач,— солдат дивиться на мене з лагідним докором,— може, батько розшукує, де ти та що з тобою, а тебе і в селі немає, пропав безвісти. Що йому родичі відпишуть?

— У нас немає родичів,— кажу сердито, бо до цього поштаря мені ще ніхто ні за що акафіста не читав, а тільки жаліли.

— Ну, то сільрада відповість: так і так, мовляв, немає вашого сина. Думаєш, татові легко буде?

Легко, важко... Татові ніхто не напише, бо ніхто не знає його адреси. І я не знаю. Коли б знав, то вже давно до нього пішов би...

Сонце, напевно, зайшло, бо під брезентом стало поночіше, сніги огорнула печальна синювата імла, і дві чорних колії позаду нас, котрі щойно було видно аж до небокраю, зникли.