Облога

Страница 23 из 24

Тютюнник Григор

Стоволос сидів у другій кімнаті з навушниками на скронях і нерухомими очима дивився на зелений вогник рації, що ледь помітно пульсував у півтемряві — було в ньому щось тривожне, як передчуття грози, може, тому, що станція мовчала. А в другій половині хати, через сіни, тоскно скімлив п'яний Дженджібаров:

Ка-ак я лублу

а'глубіну тваїх ласкавих глас.

Ка-ак я хачу а'к нім прижацца сейчас

а'губамі-і...

Котя, що досі мовчки порався біля розібраного телефонного апарата при світлі гасової лампи-трилінійки, сказав до Стоволоса не обертаючись:

— Я до комдива дійшов би, до штабу фронту, а не віддав би хлопця...

Стоволос підхопився з-за радіостанції, збив навушники на потилицю й тоненько вигукнув:

— Ви, товаришу Кузовчиков, можете не поважати мене, але зобов'язані поважати моє звання і не втручатися в мої дії!

Котя стенув плечима, нижче нахилився над телефоном. Вони довго мовчали. Потім Котя сказав неголосно:

— Пробач, Ромо, я розумію, що ти не міг зробити нічого, пробач...

У хаті загусала пітьма, тупо гухкали вибухи десь не дуже далеко, й гули літаки, то завиваючи натужно, переобтяжено, то раптом стихаючи зовсім. Я виглянув у вікно: над білими примарами дерев за садком двома багряними кронами підіймалася заграва; вона швидко вищала, розливалася вшир, заповнюючи хату рухливими чорно-рожевими відблисками.

.. .Вє-еру тебє-е-е, дарагай-а па-адруга май-а-а...

— О рятуйте, хоч би він замовк,— простогнала Кіндратівна.— Виє, прости Господи, як собака на пожежу... Завішуй, Катерино, вікна та світи.

Катя повільно підвелася з лави, зашаруділа ряднами, а я намацав каганець, засвітив і, не роздягаючись, присів долі біля лежанки. Котя, перегомонівши про щось упівголоса із Стоволосом, увійшов до хатини — Катя одразу нахилила голову й забігала пальцями по китицях чорної квітчастої хустки — і сказав:

— Сьогодні, хазяєчко, мають повернутися наші хлопці з тилу машиною, то ви б склали свої речі, до найнеобхідніші... Старший лейтенант накаже шоферові одвезти вас звідси, у Знам'янку хоча б... У вас немає там родичів чи добрих знайомих?

— Спасибі, синок,— тихо відказала Кіндратівна.— Родичів у мене ніде немає, знайомих теж., Та хоч би й були, то нікуди я звідси не

зрушу.

— Розумієте,— сказав Котя суворо,— залишатися тут зараз небезпечно: з дня на день, якщо не з години на годину, тут може початися бій.

— Нічого, пересидимо якось,— зітхнула Кіндратівна.— Всю війну перебули, а тепер... Іванько за версту од дому, а я поїду?

— Іванько вже солдат, ви йому нічим не зможете допомогти, мамо...

По останнім слові Катя швидко зирнула на Котю і зашарілася.

— Ні, ні,— похитала головою Кіндратівна.— І не клопочіться...

— А ви тут зостанетесь, якщо буде бій? — ледь чутно спитала Катя.

— Ми теж солдати, Катюню,— усміхнувся до неї Котя,— і будемо там, де нам накажуть.

У цей час надворі загурчала машина, почулися чиїсь голоси. Потім хтось постукав у вікно.

— Відчиняйте, мамаша!

Кіндратівна відхилила кінець рядна, припала до шибки:

— Зараз, голубчику, зараз,—і пішла одчиняти.

— Давай, хлопці! — гукнули од вікна.

Попід хатою задріботіло багато ніг, рипнули сінешні двері.

— Сюди занось... Так, вище піднімай...

— Ой боже, хто це?! — скрикнула Кіндратівна й заголосила.

— З дороги, мамо, з дороги...

Відчинилися двері, й до хати, задкуючи та загрібаючи солому чобітьми, увійшли солдати, несучи на плащ-палатці щось важке, накрите шинелею. Слідом за ними, вдарившись плечем об одвірок, убігла Кіндратівна.

— Та скажіть, скажіть мені, хто це! — Вона впала на коліна, рвонула до себе шинелю.

На плащ-палатці боком, по-дитячому підкорчивши ноги й притиснувши до живота поштарську сумку, лежав Калюжний — холодні порожні очі були широко розплющені, руки, зімкнуті поверх сумки, затекли між пальцями кров'ю, шия неприродно витягнулася, і комір, підшитий зісподу білим, стояв над нею, як обичайка.

Кіндратівна випустила з рук закривавлену полу шинелі й прошепотіла:

— Михайло Васильович... Як же до ви, Васильовичу, не вбереглися, га?.. Боже...

Котя став на коліна, узяв Калюжного за руку й легенько потяг до себе, але пальці не розімкнулися, тільки хруснули.

— Пульс? — запитав Стоволос.— Що, немає?..

— Який пульс! — розсердився Котя.— Холодний він... Руки скласти треба, повіки затулить.

Котрийсь із солдатів, що товпилися біля порога з шапками в руках (тут були й знайомі мені два радисти, що спали тоді в кузові), сказав:

— Він іще в Треповці той... помер... Осколок такий-о в живіт... Цілий хвостовик з бомби...

Котя зиркнув на мене й сказав:

— Зніми, Харитоне, шапку.

Я підвівся з-під лежанки й, не одводячи погляду від порожніх очей Калюжного, вийшов з хати в садок. Тверда, мов петля, судома звела мені горло, я не плакав, лише пищав тоненько, пробував одкашлятися, однак з того виходив тільки дужчий писк; голова наливалася чимось гарячим, заболіли вуха й шия. Я ще відчув, що падаю, поринаю в тепле грузьке місиво ночі, схопився руками за холодну яблуневу гілляку, але не втримався...

Глава VIII

Сонце — молоде, весняне, аж сурмить над степом. Чорні смуги землі курять мінливими відпарами, ламають обриси хаток, дерев, телефонних стовпів удалині, а по ярках та байраках білі косинці снігів, як помах білої хустинки — прощай, прощай...

Я йду, спираючись на костур і ледве пересуваючи ноги. Подолаю гони-другі й, набачивши десь суху латку землі, сідаю перепочити. В ногах млість, у скронях ковалики дзвонять, і очі болять дивитися на тремтливі маревця — то заплющуся й кладу голову на зігнуті коліна.

Харч у мене бідненький: черства солдатська хлібина, покраяна на великі нерівні шматки, грудка маргарину та сірникова коробочка солі, але я й не прошу більше, бо не їсться й те, що є. Одщипну хліба, вмочу спершу в маргарин — він розтав у торбі од сонця, потім у сіль, пожую, нап'юся води з погнутої алюмінієвої баклаги і йду собі далі помалу. В дорозі я вже другий тиждень, а ще й до Дніпра не добився. Все мені важко: і торба з харчами, й одяг, і ноги, і плечі, навіть костур. Пробував іти без нього — хитає, так мене хвороба витіпала, спустошила. А тепер нічого, на поправку пішло, як любила казати покійна бабуся Марфа, одпустило. І що день, то частіше ніби з туману виринають спомини про ту останню ніч у Тридолях, коли я захворів отак несподівано.