Попереду валки та обіч неї гарцювали кінні, людей у возах було видно погано, тільки обриси їхні пропливали в тумані.
"Наталю, дочко, дивися ж пильненько, бо я нічого не бачу,— гарячково, благально шепотіла до матері бабуся, гублячи сльози мені за комір.— О господи, Марку, Явтуше, дивіться ж бо пильніше!.."
Перша підвода вже давно поминула наші ворота, а на мосту все гуркотіли й гуркотіли колеса, кашляли коні, бриньчала збруя, схлипувала мама, закусивши губу, й мовчали дядьки.
Тато їхав у останній підводі. Я не впізнав його крізь туман, а тільки побачив, що хтось стоїть у возі, видно, навколішки, піднявши вгору обидві руки, і махає ними, махає... Потім я почув його голос: "Синочку, Харитончику, любий... Наталю, мамо, прощайте, прощайте!.. Марку, друже, кланяюсь... "
Його затулив кінний, крикнув щось, і тато замовк, тільки руками махав, аж поки його не стало видно. Тоді дядько Марко ухопив мене на руки, й ми побігли попід тинами за валкою. Бабуся сковзалася, хапалася за кілки, за дерева, що росли уздовж дворів, та все казала мені, тицькаючи пальцем у туман і захлинаючись: "Дивися ж, Харитончику, оно твій тато! Он він, бачиш, бачиш?.. Дем'яне, Боже, дитино моя сердешна... Та хіба ж я на те його народила, Господи?!"
Ми бігли слідом за валкою аж на край села у поле, але дорогу нам перетнув широкий, залитий водою вибалок, і ми зупинилися, як перед морем.
"Вертаймося,— сказав дядько Биб.— Куди ж далі?"
І ми вернулися. Разом з нами, тільки трохи осторонь, голосячи на всю околицю, пленталася й Пташиха з дитинкою на руках: цією валкою повезли і Птаху.
Дядько Марко посадив мене верхи на плечі й брів, опустивши голову, раз по раз утираючи пальцями очі, а Биб усе зітхав тяжко, як зморений віл, бив руками об поли мокрого сіряка, вкритого сивою росичкою, і бурмотів: "Якщо вже Дем'яна, то тоді й мене можна і... і... Ну, так нам і треба, так нам і треба!.. "
Дядьки були в нас до смерку. Биб склав у діжку татові інструменти, загорнувши їх по одному в промащені ганчірочки, й сказав: "Якщо... то цілісінькі будуть, придадуться, словом, а як... то продайте абощо. Струмент добрий, у золотих руках був... "
А дядько Марко сидів за столом, обхопивши голову руками, й мовчав, тоді, як споночіло вже, підвівся, постояв згорблено біля порога та: "Хто ж мене тепер підстриже, га?"
Аж тоді я зрозумів, що тато не просто поїхав кудись, що його вже не буде, мабуть, ніколи, уткнувся обличчям у бабин фартух і заплакав...
Довгою була та осінь. Удень дощі, ночами вітер гуде в берестку посеред двору та стугонить у ворота, ніби ось-ось їх з петель зірве. А вечори сумні, як поминки. Посвітимо трохи смерком, протопимо в грубці й лягаємо. Бабуся на печі стогне, молиться пошепки, мама зітхає та дивиться в стелю моторошно-блискучими в пітьмі очима (з школи її спровадили, і вона віддала мені свої книжки гратися), а мені все вчувається, що в хатині хтось є і рубанок ніби шепоче: ч-ши... ч-ши...
Коли підмерзло і дорога стала кращою, мама, як не було завірюхи, йшла з якимись паперами — складалися вони по кілька разів і по кілька разів переписувались — у район, і поверталася аж під вечір втомлена та збайдужіла до всього.
"Нічого з цієї писанини не вийде",— казала бабусі.
А іншим разом пошпурила ті папери на стіл і закричала крізь сльози:
"Треба було думати, що казать! А то бач, розумака який знайшовся: "Тому, хто питає",— перекривила тата.
Бабуся подивилася на неї злякано, приголомшено і сказала по хвилі: "Ти не ходи більше, дочко, бо добра з того мало, а тільки гріх... "
Проте мама ходила. Цілу зиму. І все дарма. А весною якось повернулася додому весела, ніби аж помолодшала за день.
"Лагодиться щось. Обіщають написати клопотання у найвищі інстанції",— сказала бабусі. До мене ж з того часу стала уважнішою, ніжнішою, навіть гратися зі мною та казки читати вечорами почала. А як припізниться, бувало, прийде, коли вже засвітимо, то хапає на руки, цілує в щоки, в лоб, ув очі, боляче притискає до себе — як несамовита зробилася.
Бабуся Марфа спершу раділа тому — їй усе здавалося, що мама байдужа до мене, раз навіть сказала про неї пошепки дядькові Маркові так, що я почув: "Не жінка, а курій, прости господи!" Потім стала дивитися на ті ніжності з якимось острахом, а то й з прихованою злістю. Я не розумів, що трапилося, однак горнутися до мами з тою легкістю й довірою, що раніше, перестав. А одного разу, коли вона вдягалася йти, стоячи перед люстром, бабуся спитала в неї, ніби між іншим: "Чого це ти, Наталко, так наряджаєшся — в гості до когось ідеш, чи як?.. "
"Що ж мені, в лахміття вдягатися?" — здивувалася мама, і я бачив у люстрі, як вона почервоніла, а рука з ваткою, вмоченою в пудру, здригнулася...
— Я-а-асно... — сказав Котя, зіскочив з саней і пішов поруч.— З ким же вона ум... ум... з'яшкалася? — Ко-осте!.. — докірливо глянув на нього Калюжний, але я не розумів чому і охоче відповів:
— Хтозна. Казала бабуся, що з тим, хто завідував прощеннями на тата...
"Та й нарадив!" —додавала вона ще, регочучи страшно, мов божевільна, а ввечері уже не молилася, а лаялася з богом, тоді, злякавшись, просила, щоб простив...
Мені стало холодно, може, тому, що засидівся в санях, а може, тому, що в грудях, тільки-но почав розказувати, нагло затремтіла якась жижка. Таке зі мною вже було — у Мелані, коли пошпурив молоток в старого Личака. Мабуть, у мене таки справді якась хвороба...
— Та-ак... — промовив Котя, позираючи на Калюжного.— Ну, з матір'ю все зрозуміло... А з батьком — щось не те, брат. Щось тут бабуся твоя не домовила, або ж ти забув. Як це: раз-два — і немає чоловіка! Ні, ні, такого не може бути. Правду я кажу, Михайле Васильовичу?
Калюжний опустив голову і мовчав, посмикуючи віжки.
— А якщо це так,— розпалювався Котя,— тоді... От він розказує, Михайле Васильовичу, про цих двох батькових товаришів, і виходить, що вони люди. А по-моєму,— кугути! "Хто мене підстриже... " — "Тоді й мене можна..." Ну, не кугути?! Та я... я голову скручу кожному, хто хоч пальцем ворухне проти чесної людини, якщо я знаю, що вона справді чесна, тим більше мій друг, роботяга, напарник! Ну? Ах, чорт! Шапки познімали... Це люди, га? "Человек — зто звучит гордо!" Га? К-кугути!