Облога

Страница 15 из 24

Тютюнник Григор

Почуття непевності, тривоги, очікування чогось страшного знову охопило мене. Я з головою вкрився теплим колючим ряденцем, затис долоні між коліньми — ця поза ще змалечку навівала мені затишок та раювання в думках — і став пригадувати свої давні радощі: як тато приніс колись із поля їжака і я качав його по хаті віником, бо він був колючий; іншим разом знову ж таки тато вніс із грядки кавун у росі, й та роса стріляла по хаті гострими сонячними скалками, а тато всміхався (його зіниці трошки ховалися під верхні вії) і казав: "Це не кавун, а королівська корона. Бач — сяє!.. " А ще він любив мене стригти. Посадить посеред хати на високий, для мене ж змайстрований стілець, обгорне шию та плечі накрохмаленим рушником, що аж рипить — цьвах, цьвах, ножицями поза вухом: "Не бійся, тато не вріже дитини, ні... " Цьвах, цьвах... "Отака та голівка кругленька, отака моя макітерка. А тепер давай брехушку... " Цьвах, цьвах... "Дивися, мамо: точнісінько твої вушка — як пелюсточки. Аж сонечко просівають. А закрутка татова, одна. Ми, мамо, раз женитимемось... Так, сину? От і розумнички..."

"У-у, розумаки, бодай ви пощезли!"

Чому вона тоді так обзивала тата, за що? Адже раніше — я те ледь пам'ятаю — вона часто заходила до нього в комору, де він вечорами плотникував при каганці, підв'язавши чуприну конопляною мотузочкою, а я грався на пахучій тирсі та стружках, легко, мов крило, клала йому на шию красиво зігнуту в лікті руку і, ще стрункіша, ніж завжди, бо тяглася до нього навшпиньки, наказувала: "Поцілуй мене. Ще... Ще... Ну от, слава богу, хоч сама напросилася",— і сміялась йому в очі.

Тоді я хапав тата за ногу, горнувся до неї, пританцьовував і хтозна-чому голосно сміявся, а мама легенько, однак настирливо відштовхувала мене круглим холодним коліном і казала невдоволено, аж сердито: "Підожди, не з'їм твого тата. Родичі які... "

Іноді ж з нею творилося щось незрозуміле мені й образливе: вона цілувала тата знехотя і маніжено приказувала: "Фу! Живицею від тебе тхне, як від покійника, аж нудить. І потом... Фу!"

Вона всміхалась, вимовляючи ці слова, але та посмішка завжди неприємно вражала мене, і було чомусь шкода батька. А він нахиляв голову й казав тихо: "Не знаю, мені живиця пахне... "

"Не любила вона його і все наше сімейство,— розказувала бабуся дядькові Марку-Накат-Його-Бог після того, як тата не стало,— бо найдужче любила себе. Вони-бо, Коротьки, всі такої вдачі: умом не взяли, то хоч пихою надолужили. А тут, на лихо, ще й грамоти зазнала, хоч поганенької — Дем'янко, бувало, вдень плотникує, а ввечері їй книжки до вроків розжовує та в рот кладе... Він щодня в роботі та в роботі, а їй у любов побавитися кортить, як тій киці ледачій. Вона і в подушки лягала, прости Господи, як та кицька: то сяк, то так потягнеться, позіхне. Тьху! Хоч би з дитиною коли погралася, лацюга, прости господи. Ну, тепер наживеться, до пари знайшла... — Бабуся нахилялася до дядькового вуха й швидко-швидко шепотіла щось, а він тільки бровами водив то вгору, то вниз.— Словом, як той казав: яке брело — таке й стріло. Ну, та Господь їй суддя. Ходімо, Марочку, до хати, та вип'єш наливки, щоб йому там легко тикнулося, козакові... "

Дядько Марко не відмовлявся. А випивши, довго сидів без шапки під образами, мовчав, утирав очі рукавом і підморгував. Тоді бабуся наливала йому ще, й він починав розказувати про тата повагом, міцно кладучи слово до слова. Може, тому його розповідь мені й запам'яталася:

"Якось-то косили ми з ним за проваллям. Він попереду — косар же був лепський, на ять! — а я за ним, хоч теж не давав дядькам собі п'яти врізать... Косимо та й косимо. Вже й сонечко навзаходи стало, ось-ось землі торкнеться, а нам ще ручки гнать — краю не видно... Аж дивлюсь: присів мій Дем'ян, косу покинув, балакає щось потихеньку. Підходжу — а він перепелячу пір'їну знайшов і роздивляється. Та так уже її голубить, так голубить пальцями, наче птаху дрібну на долоні тримає. Дивись, каже, Марку, пір'їна яка! Умреш, а руками такого не зробиш. Звісно, кажу, то діло Боже. Про мене воно що? — пір'їна, та й годі. А йому, бач, ні... "

Потім дядько випивав ще трохи, ховав очі під долоню й казав: "Ех, Дем'яне, Дем'яне, друг ти мій горький!.. "

Я любив ці тихі, лагідні розповіді про тата, чув їх від багатьох людей і часто думав собі: чому ж ніхто не заступився за нього? Однак спитати не наважувався, бабуся не воліла навіть згадувати "про таке" на людях, ще й пальцем насварилася: "Боже тебе борони! Чуй не чуй, бач не бач, а мовчи".

Згодом, коли підріс і бабусі вже не стало, я таки наважився спитати, але мені відповіли незрозуміло: "Врем'я таке було, синок... "

Вітер за круглим віконцем розбурхався вкрай; сад уже не гув, як раніше, а стогнав, і гілочка не шкрябалася, а дрібно цокотіла в чорне скельце, ніби знадвору хтось ізлякано кликав когось чи попереджав про небезпеку: цок-цок-цок, цок-цок-цок...

Я вже дрімав, коли в сінях грюкнули двері, що вели в другу половину хати, й почулися дзвінкий дівчачий регіт та жвавий молоденький басок:

— Ступай, ступай, годі винашуваться!..

І знову рипнули двері, хтось хрипко, нетверезо благав:

— Ката! Ка-а-туша! Не ухаді, родная... Адной мінути без тебя не магу! Жізн ва-азмі, но не ухаді! Ката...

— Ой, та ну вас, дядю, к монахам... — давилася реготом дівчина.— Геть, пустіть!

Затим до хати, швидко причинивши за собою двері, ускочили дівчина й хлопець — невисокий, але ставний, з дитячими ще ямочками на щоках. Дівчина сховала обличчя в долоні й сміялася, я бачив лише її густе розкошлане волосся, недбало заплетене в одну косу — товсту, пухнасту, такого кольору, як дим проти західного сонця,— з позолотою...

— Катуша!..— шкреблося в сінях.— А-адну мінуточку...

— Скільки тобі казано: щоб і ноги твоєї не було в цього архаровця! — розсердилася Кіндратівна й легенько ляснула дівчину долонею по стегну. Та гнучко одсахнулася, війнувши спідничиною, зареготіла ще дужче.

— А ти? — хазяйка вигнула брови на хлопця.— Теж мені сторож... Хлопець весело грайнув ямками.

— Хіба ж я винен? Кажу їй, ходім, а вона: "Як він чудно балакає!" Напився й лізе до неї цілуватися. Я не пускаю, а він: "Вазьмі мойо галіфе парадне з лампасами, шашку вазьмі, только пазволь... " І Тельнов, ординарець його, теж не пускає, а він: "Уйді, ти пока мой слуга, а не повелитель!... "