Випадок був кричущий. Я збентежився, Генці голосно обурювався, прокурор гидливо кривився, а в Урядовій раді, де вже прочули новину, казали, що то ганьба. Геллер якось уже побувала в нас на Казарменій вулиці. Хтось убив її колегу,— ну, теж добре відому всім дамочку. Ми мали підозру, що Геллер знає про ту сдраву більше, ніж розповіла нам; недовго думаючи, її вислали з кантону Цюріх, хоча, крім її ремесла, ми нічого не могли їй закинути. Та серед начальства завжди є люди з якимись упередженнями.
Тепер я надумав утрутитись і поїхати до Маттеї. Я відчував, що його поведінка якось пов'язана з Грітлі Мозер, та не міг збагнути, як саме. Через те я злостився, почуваючи свою безпорадність, але водночас з'явилася й професійна цікавість. Як людина порядку, я поклав довідатися, що ж там скоїлося.
Я поїхав сам, на своїй машині. Знову була неділя,] і, коли я оглядаюся назад, мені впадає в око, що все найважливіше в цій історії вібувалося саме по неділях. Скрізь лунає церковний передзвін, здається, гуде й дзвенить уся земля. До того ж у кантоні Швіц я попав у якусь процесію. На вулиці — машина за машиною, по радіо — проповідь за проповіддю. Та ще в кожному селі — стрілянина, свист, тріскотнява і галас біля тирів. Все було перейняте потворною, безглуздою метушнею, ніби Східну Швейцарію закрутило в нестримному вирі; десь відбувалися автомобільні перегони, безліч машин напхалося з Західної Швейцарії; їхали цілими родинами, ба навіть цілими громадами, і коли я нарешті добувся до автозаправної станції, яку ви оце бачили, то геть знесилився від галасливої благодаті божого дня. Я огледівся. Станція тоді ще не була така занехаяна, як тепер. Виглядала вона куди привітніше, скрізь чисто, на вікнах калачики у вазонах. Пивнички тоді ще не було. ° усьому відчувався міщанський добробут, а надто в порозкидуваних скрізь речах, що засвідчували присутність дитини,— гойдалці, великому ляльковому будинку на лавці, ляльковому візку, конику-качалці.
Маттеї саме обслуговував клієнта, але той, завваживши, що я виходжу з "опеля", мерщій подався геть на своєму "фольксвагені". Біля Маттеї стояла дівчинка, років семи-восьми, з лялькою в руках. Білява, у червоній сукенці, вона видалася мені начебто знайомою, я не міг тільки збагнути — чому, адже на Геллер вона аж ніяк не була схожа.
— То ж рудий Майєр,— мовив я, показуючи на "фольксваген", що вже від'їхав.— Його звільнено рік тому.
— Бензину? — байдуже спитав Маттеї. На ньому був синій комбінезон.
— Суперу.
Маттеї наповнив бак, протер вікна.
— Чотирнадцять тридцять.
Я дав йому п'ятнадцять, він простяг здачу.
— Не треба,— сказав я і спаленів по самі вуха.— Даруйте, Маттеї, це якось вихопилося в мене.
— Байдуже, я вже звик,— відказав він, ховаючи гроші.
Я зніяковів і знову глянув на дівчинку.
— Гарненьке дівча.
— Щасливої дороги,— мовив Маттеї, розчиняючи дверцята моєї машини.
— Гм,— промовив я.— Власне, мені хотілося поговорити з вами. До бісового дідька, Маттеї, що все це означає?
— Я обіцяв більше не докучати вам зі справою Грітлі Мозер, майоре. Тож і ви дайте мені спокій,— відказав він і повернувся до мене спиною.
— Ми ж не хлопчаки, Маттеї.
Він мовчав. Зненацька десь засвистіло, застрекотіло. Либонь, поблизу теж був тир. Годинник показував одинадцяту. Я стояв і дивився, як Маттеї обслуговує машину марки "альфа-ромео".
— Цей також відсидів свої три з половиною роки,— зауважив я, коли машина поїхала.— Чи не можна зайти всередину? Ця стрілянина діє на нерви. Мені вже несила її чути.
Маттеї повів мене до будинку. В коридорі нам зустрілася Геллер; вона несла з льоху картоплю. Жінка була й досі гарна, і я, поліційний чиновник, відчув докори сумління. Вона запитливо глянула на нас, трохи начебто збентежилась, але приязно привіталася до мене. І взагалі справила приємне враження.
— Це її дитина? — спитав я, коли жінка зникла в кухні.
Маттеї кивнув.
— А де ви розшукали Геллер?
— Та недалеко. Вона працювала на цегельні.
— І нащо вона тут?
— Треба ж комусь вести господарство. Я похитав головою.
— Мені хотілося б поговорити з вами сам на сам.
— Піди до кухні, Аннемарі,— звелів Маттеї. Дівчинка вийшла.
Кімната була бідна, але охайна. Ми сіли до столу біля вікна. Надворі не переставали бабахкати постріли.
— Маттеї, що це все означає? — знову спитав я.
— Нічого особливого, майоре. Я рибалю.
— Що ви хочете цим сказати?
— Працюю як детектив, майоре. Спересердя запаливши сигару, я відказав:
— Я не початківець, але нічогісінько не розумію.
— Дайте й мені закурити.
— Прошу,— і я простяг йому портсигар.
Маттеї поставив на стіл вишнівку. Ми сиділи на осонні, біля причиненого вікна; надворі, за калачиками, був гарний червневий день і лунала тріскотнява. Коли під'їздила машина — тепер, у полудень, їх стало менше,— обслуговувала її Геллер.
— Звісно, Лохер доповів про нашу розмову,— сказав Маттеї, старанно розкурюючи сигару.
— Вона нічого нового нам не додала.
— А мені додала.
— Що саме?
— Що дитячий малюнок відповідає дійсності.
— Он як! А що ж означають їжачки?
— Цього я ще не знаю. Але я дізнався, що означає ввір з чудернацькими рогами.
— Що?
— Це козерог, гірський баран,— спокійно пояснив Маттеї, затягся сигарою й випустив дим під стелю.
— Того ви й ходили до зоопарку?
— Цілими днями сидів там. А ще просив дітей малювати гірських баранів. Те, що вони малювали, було дуже схоже на звіра Грітлі Мозер. Я збагнув.
— Козерог — геральдичний звір Граубюндена,— сказав я.— Герб цього кантону.
Маттеї кивнув.
— Герб на табличці з номером машини впав в око Грітлі'.
Яка проста розгадка!
— Аби ж ми були зразу над цим замислилися,—, промурмотів я.
Маттеї роздивлявся на свою сигару, на попілець, що поволі нароста-в на ній, на тоненьку цівку диму. А тоді спокійно сказав:
— Помилка, якої відразу допустилися ви, Генці і я, полягала в думці, що вбивця — мешканець Цюріха. А насправді він живе в Граубюндені. Я побував на всіх місцях злочинів, і всі вони лежать на трасі Граубюн* ден — Цюріх.
Я замислився. І врешті мусив таки визнати:
— Маттеї, в цьому щось є.
— Це ще не все.
— Не все?
— Я зустрів рибалок.
— Яких рибалок?
— Ну, хлопців, що рибалили.