— Тепер ви пересвідчилися,— звернувся Маттеї до юрби,— які труднощі постануть перед вами як перед суддями. Злочин стався не в безлюдному місці. За п'ятдесят метрів звідти працювала на полі ціла родина. Якби ці люди були уважніші, нещастя могло б і не статися. Та вони не звертали ні на що уваги, бо і в голову не покладали, буцім хтось може вчинити таке лиходійство.
Вони не завважили ні дівчинки, ні інших, хто проходив дорогою. Випадком помітили тільки крамаря, та й годі. Пан Гербер, що куняв на своєму возі, теж не може сказати нам чогось певного. Отака справа. Чи це все доводить крамареву провину? Спитайте самих себе. На його користь свідчить те, що він перший повідомив поліцію. Я не знаю, що ви чинитимете як судді, я тільки хочу пояснити вам; що чинила б поліція.
Комісар на мить урвав мову. Тепер він стояв знову сам перед мегендорфцями. Бенц непомітно гулькнув у натовп.
— Ми старанно перевірили б кожного непевного чоловіка, незважаючи на те, хто він такий,— розповідав далі комісар,— ми пішли б по всіх підозрілих слідах, ба навіть, при потребі, ми залучили б до цього поліцію інших країн. Тепер ви бачите різницю: у вас немає ніяких засобів з'ясувати правду, а ми послуговуємося для цього величезним апаратом. Тож вирішуйте далі самі.
Тиша. Мегендорфці замислилися.
— А ви справді віддасте нам крамаря? — спитав артільник.
— Слово честі, віддамо, якщо ви й далі наполягатимете на цьому.
Мегендорфці вагалися. Комісарові слова вочевидь вплинули на них. Прокурор нервував, не знаючи, чим усе кінчиться.
— Забирайте крамаря з собою! — крикнув якийсь селянин.
Юрба мовчки розступилася. Прокурор полегшено віді-тхнув і закурив свою "Брісарго".
— Ви діяли ризиковано, Маттеї,— сказав він.— Уявіть, що вам довелося б дотримати слова.
— Я знав, що до такого не дійде,— спокійно відказав комісар.
— Сподіваюся, ви не даєте необачно обіцянок, які потім довелося б виконувати,— мовив прокурор, запалив Ще раз пригаслу сигару, попрощався з головою громади і пішов до машини, яку вже не заступали люди.
Назад Маттеї поїхав не з прокурором, а сів у машину До крамаря. Поліцейські посунулися, даючи комісарові місце. У великій машині було задушно — і досі ніхто не зважувався опустити шибки. Селяни дали машинам дорогу, але не розходилися. Фон Гунтен причаївся за шофером, Маттеї сів поруч.
— Я не винен,— пошепки почав запевняти крамар.
— Авжеж,— підтакнув Маттеї.
— Ніхто мені не вірить,— шепотів фон Гунтен,— поліція теж не вірить.
Комісар похитав головою:
— Це вам тільки здається. Та крамар не заспокоювався:
— Ви мені теж не вірите, пане доктор.
Машини рушили. Поліцейські сиділи мовчки. Надворі вже зовсім споночіло, від вуличних ліхтарів лягали золоті відблиски на незрушні обличчя. Маттеї збагнув, що крамар викликає у всіх недовіру й підозру, і йому стало шкода бідолахи.
— Я вам вірю, фон Гунтен,— сказав Маттеї, відчувши, що він і сам не дуже впевнений у цьому.— Я знаю, ви не винні.
Назустріч бігли перші міські будівлі.
— Вас, фон Гунтен, іще поведуть до нашого начальника,— мовив комісар.— Ви наш головний свідок.
— Я розумію,— промурмотів крамар.— Ви теж мені не вірите.
— Дурниці кажете. Крамар затявся на своєму.
— Я знаю,— тихо, майже нечутно сказав він, дивлячись на червоні й зелені вогні реклами, що, наче примарні зірки, спалахували за вікнами машини, яка тепер спокійно мчала вперед.
Про ці події й доповіли мені' на Казарменій вулиці, коли я повернувся восьмигодинним швидким поїздом із Берна. Це вже втретє вбивали дитину в такий спосіб. Два роки тому вбили дівчинку в кантоні Швіц, а п'ять років тому — в кантоні Санкт-Галлен, обох так само зарізали бритвою. Убивців не знайшли і досі.
Я наказав привести крамаря. То був сорокавосьми-літній опецькуватий, але хирлявий чоловічок, завжди, мабуть, балакучий і зухвалий, а тепер до краю настраханий. Спершу його свідчення видавалися цілком імовірні. Крамар розповідав, що сьогодні вдень відпочивав на узліссі, роззувшись і поставивши короб на траву. Він ішов до Мегендорфа спродати крам — щітки, шлейки, леза, шнурки та інший дріб'язок, але дорогою довідався
в{д поштаря, що Вегмюллер у відпустці, а його заступає різен. Це збентежило фон Гунтена, отож він і ліг на траві поміркувати. Наші молоді поліцейські аж надто ретельні на службі, він те панство добре знає. Так міркуючи, він куняв у затінку в улоговині. Поблизу пролягала дорога, неподалік у полі працювала селянська родина, там крутився й собака. Обід у "Ведмеді" в Ферені був дуже смачний, а надто бернські закуски й тванське вино; він любить добре попоїсти, та й грошей йому не бракує, хоч коли він блукає тут із своїм крамом неголений, брудний, обідраний, то й не скажеш, що він статечний крамар і з виторгу вже збив неабиякі грошенята. По обіді він вихилив добрячий кухоль пива, і як ліг на узліссі перепочити, то ще й поласував двома плитками шоколаду.
Поволі насувалася буря, здіймався вітер, і це крамаря геть приспало. Та зненацька його збудив якийсь зойк, голосний зойк маленької дівчинки. Ще не прочумавшись, він глянув на поле, і йому здалося, що ті селяни теж якусь мить здивовано прислухалися, а тоді знову взялися до роботи. Собака й далі крутився біля них. "Либонь, якийсь птах крикнув,— сяйнуло крамареві в голові,— совеня абощо, хіба зразу добереш". І ця думка його заспокоїла. Він знову задрімав, аж раптом його вразила мертва тиша в природі. Він прокинувся й побачив темне, похмуре небо. Від згадки про таємничий пташиний зойк йому стало моторошно, мерщій узув він черевики, повісив на спину короб і подався геть. Він поклав не йти в Мегендорф, щоб не мати до діла з Різеном, однаково торгувалося там завжди абияк. Надумавши їхати в місто, він гайнув до залізничної станції лісовою стежкою, щоб скоротити собі дорогу, і тут натрапив на тіло замордованої дівчинки. Щодуху помчав він у Мегендорф до "Оленя" і звідти зателефонував Маттеї, а селянам не прохопився й словом зі страху, що підозра впаде на нього.
Так свідчив крамар. Я звелів відвести його, але не відпускати, хоч і не мав на те права. Прокурор іще не Дав санкції на попереднє ув'язнення, однак ми не мали чсу маніжитися з крамарем. Усе, що він розповів, скидалося на правду, проте потребувало перевірки, адже фон Гунтена вже колись судили. Настрій у мене був кепський, я відчував, що в цьому випадку ми десь ізбочили, Тільки не знав, де саме, але вірив своїй інтуїції.