детектива не тільки цікавою, але, так би мовити, біблій, ною постаттю — якимось сучасним Авраамом, що віриТь і сподівається, а безглузда історія про те, як хтось, пере, конаний у безневинності винного, розшукував неіснуючо, го вбивцю, обернеться на історію, сповнену високого глуз, ду; у сяйві справжньої поезії винний крамар постане невинним, неіснуючий вбивця почне існувати, і події, щ0 наче глузували з сили людської віри й людського розуму, тепер звеличуватимуть ту силу; байдуже, чи саме так насправді точилися події — найважливіше врешті, що такий перебіг подій теж цілком можливий. Приблизно так я уявляю собі плин ваших думок і навіть передбачаю: цей варіант моєї історії такий позитивний і повчальний, що невдовзі вийде на люди — як роман чи кінофільм. Загалом ви перекажете все так, як спробував розповісти я, тільки, звісно, куди краще, ви ж бо фахівець. А наприкінці справді знайдеться вбивця, здійсниться надія, переможе віра, і розповідь навіть стане сприйнятною для християнського світу. Та ще можна й дещо пом'якшити. Я пропоную, наприклад, щоб Маттеї, тільки-но виявивши трюфелі й збагнувши, яка небезпека загрожує Аннемарі, не став надалі використовувати дівчинку як принаду — чи то з високої людяності, чи то з батьківського почуття до дитини; він вирядить Аннемарі з її матір'ю в безпечне місце, а на галявині біля струмка всадовить ляльку. З лісу, осяяного призахідним сонцем, грізно й урочисто вийде до уявної дитини вбивця, чарівник Аннемарі, радіючи нагоді знову поорудувати бритвою; збагнувши, що попав у диявольську пастку, він розлютиться до нестями, кинеться у двобій із Маттеї, з поліцією; а кінчатиметься все — даруйте мені цю лірику — зворушливою розмовою пораненого комісара з дівчинкою, коротенькою розмовою, кількома уривчастими словами. А чого ж, дівчинка може втекти від матері й податися до любого чарівника, навстріч своєму неймовірному щастю; отож після всіх цих жахів нарешті засяє світлий відблиск ніжної людяності й чарівної, неземної поезії. Та ви напевне сфабрикуєте щось зовсім інше; я вже трохи знаю вас, хоча, поклавши руку на серце, скажу, що Макс Фріш куди ближчий мені; вас може спокусити саме безглуздість, те, що хтось вірить у безневинність винного і шукає вбивцю, якого взагалі може не бути, як це ми вже досить певно визначили із ситуації. Та ні, ви вигадаєте щось жахливіше за дійсність, вигадаєте тільки заради втіхи та ще аби поглумитися з нас, поліції. Маттеї справді знайде вбивцю, кого-небудь з-поміж ваших куМЄдних святих, наприклад, лагідного сектантського проповідника, абсолютно безневинного і взагалі нездатного вдіяти щось зле, та саме тому, за вашим лихим задумом, на нього впаде підозра. Маттеї вколошкае цього святого дурня, всі свідчення збігатимуться, по то-му щасливого детектива оголосять генієм і відсвяткують його повернення до нас. Це теж можливо. Бачите, яК я вгадав ваші задуми. Але ви не думайте, що моя балаканина навіяна тільки вином "Резерв дю пат* рон",— до речі, ми п'ємо вже другий літр,— гадаю, ви зрозуміли, що я збираюся ще розповісти кінцівку цієї історії, хоч і всупереч власному бажанню. Не буду від вас приховувати, що ця історія, на жаль, має розв'язку, і то нікудишню, як ви, мабуть, здогадалися, таку нікчемну, що ви нею не скористаєтесь у порядному романі чи фільмі. Вона така сміховинна, безглузда й тривіальна, що ви її знехтували б, якби надумалися записати мою розповідь на папір. Та мушу щиро признатися: розв'язка насамперед промовляє на користь Маттеї, показує його в справжньому світлі, як геніальну людину, що бачить сховані від нас життєві обставини і, пробившися крізь гіпотези й здогади, наближається до законів, яких ми ніколи не можемо збагнути, хоч вони й керують життям. Звісно, тільки наближається. Бо саме тому, що ця жахлива розв'язка виявилася, на жаль, чимось непередбаченим, коли хочете, випадковим,— геніальність Маттеї, його плани і вчинки привели врешті до куди прикрішого абсурду, аніж той випадок, коли, на думку Казарменої вулиці, він був помилився. Немає нічого страшнішого, ніж коли геній падає, спіткнувшись об якусь дурницю. Але в таких випадках усе залежить від того, як геній ставиться до сміховинної дурниці, що через неї він упав, зважає на неї чи ні. Маттеї не хотів зважати. Він хотів одного — Щоб його розрахунок справдився. Отож він мусив сфальшувати дійсність і задовольнитися порожнечею. Моя розповідь кінчається дуже сумно, це, власне, найбанальніше 3 усіх можливих "рішень". Що вдієш, часом буває і таке. В житті буває і ще гірше. Ми — чоловіки, ми маємо зважати на це, озброюватися проти цього і перш за все — Усвідомлювати собі, що в боротьбі з безглуздям, яке неминуче виявляється дедалі виразніше й дужче, ми тільки
тоді не зазнаємо поразки, тільки тоді сяк-так влаштує своє життя на цій землі, коли покірно визнаємо це без. глуздя. Наш розум вельми вбого освітлює навколишні дійсність. А в тих сутінках, де кінчається царина розуму ховається все парадоксальне. Тільки не сприймаймо ци привидів як "речей в собі", що існують поза межами людського духу, або ще гірше: не розглядаймо їх як гандж, що його можна виправити,— то була б помилка яка спокушала б нас із своєрідної впертої моральності відкинути світ; не пробуймо запроваджувати в життя не* схибні витвори нашого розуму, бо саме ця несхибна до-вершеність була б ознакою вбивчої фальші і доказом діл, ковитої сліпоти.
Даруйте, що я в свою прегарну історію вставив цей коментар, з філософського боку, знаю, небездоганний. Але дозвольте мені, старому, обміркувати все пережите, хай навіть думки мої ще не сформувалися як слід; і хоч я служив у поліції, та все-таки намагаюся бути людиною, а не віслюком.
Минулого року і, звісно, знов у неділю, я мав на виклик одного католицького священика відвідати кантональну лікарню. Це було напередодні мого виходу на пенсію, в останні дні моєї службової діяльності; власне, справи вже перебрав мій наступник, не Генці — йому, на щастя, не вдалося досягти цього, незважаючи на його Гот-тінгер,— а чоловік небуденний і сумлінний, по-цивільному людяний, що на такій посаді тільки можна вітати.