Якусь мить Лохер задумано дивився на комісара, а тоді знов узяв малюнок.
Який, власне, був крамар на вигляд? Такий собі непоказний. Розумний?
— Не дурний, проте ледачий.
— Здається, він уже раз був під судом за порушення законів моралі?
— Щось було в нього з чотирнадцятирічною.
— А як він ставився взагалі до жінок?
— Та як усі мандрівні крамарі. Розважався непогано скрізь.
Лохер зацікавився. Щось тут не пасувало одне до одного.
— Шкода, що цей донжуан зізнався й повісився,— промурмотів лікар.— Він начебто зовсім не схожий на сексуального маніяка. Тож розгляньмо вашу гіпотезу, їжаковий велетень на малюнку куди більше схожий на такого вбивцю. Він великий, огрядний. Ці злочини над дітьми коять переважно люди примітивні, недоумкуваті. Імбецільні й дебільні, як кажемо ми, лікарі. Дужі, схильні до насильства, ці люди в стосунках із жінками слабують або на комплекс неповноцінності, або на імпотенцію.
Він спинився, наче вражений якоюсь думкою.
— Дивно!
— Що вас дивує? — спитав Маттеї.
— Дата під малюнком.
— А саме?
— Більш як за тиждень до вбивства. Грітлі Мозер зустрічала свого вбивцю ще до того дня, як стався злочин, коли ваша гіпотеза слушна, Маттеї. Знаменно, що вона намалювала цю зустріч у казковій формі.
—— По-дитячому. Лохер похитав головою.
— Діти теж нічого не роблять без підстави,— завважив він.— Можливо, великий чорний чоловік заборонив Грітлі розповідати про їх таємне знайомство. Бідне дівча послухалося його і замість правди розповіло казку, інакше-бо хтось міг би що-небудь запідозрити, і дівчинка була б урятована. Сам диявол краще б не вигадав. Чи була вона зґвалтована?
— Ні.
— А дівчаток у кантонах Санкт-Галлен і Швіц кілька років тому вбито так само?
— Точнісінько так.
— Теж бритвою?
— Теж.
Тепер і лікар налив собі коньяку.
— Це не сексуальне вбивство, а, певне, якийсь акт помсти,— мовив Лохер.— Убивця хотів цим вчинком по-мститися жінкам, байдуже, хто він був — крамар чи їжаковий велетень бідолашної Грітлі.
— Дівчинка — це ж не жінка.
— Чоловікові з хворобливою уявою вона може замінити жінку,— заперечив лікар.— Убивця не зважується зачепити жінку, інше діло — дівчинку. І вбиває її замість жінки. Звичайно він обирає собі якийсь певний тип дівчинки. Простежте — і ви побачите, що всі жертви були схожі одна на одну. Не забувайте, що вбивця — натура примітивна, він неспроможний керувати своїми інстинктами, незалежно від того, чи він недоумкуватий зроду, чи став такий по якійсь хворобі. Здатність долати свої інстинкти в такої людини звичайно нижча за норму, їй треба небагато — порушення обміну речовин, переродження якихось клітинок — і людина стає твариною.
— А чим же викликана помста? Лікар замислився.
— Можливо, сексуальним конфліктом,— пояснив він по хвилі,— а може, цього чоловіка пригнічувала й визискувала якась жінка. Або він був бідний, а дружина багата чи належала до вищого, ніж він, соціального стану.
— До крамаря все це не підходить,— запевнив Маттеї.
Лікар стенув плечима.
— Тоді підійде щось інше. У взаєминах чоловіка з жінкою можливі найабсурдніші речі.
— Якщо справді вбив не крамар, то, мабуть, існує загроза нових злочинів?
— Коли сталося вбивство в кантоні Санкт-Галлен?
— П'ять років тому.
— А в кантоні Швіц?
— Два роки тому.
— Перерви щоразу зменшуються,— зауважив лікар.— Це свідчить, либонь, про посилення хвороби. Опір інстинктам вочевидь дедалі слабне, і хворий може за кілька місяців, ба навіть тижнів вчинити новий злочин, тільки-но випаде нагода.
— А як він поводиться під час цієї перерви? Спершу хворому стає начебто легше,— трохи нерішуче сказав лікар.— Та невдовзі ненависть знову скупчиться в ньому, знову його палитиме жага помсти. Попервах він тинятиметься десь поблизу дітей, біля шкіл чи майданчиків. Тоді знов почне їздити на своїй машині, шукаючи нової жертви, а як знайде дівчинку, то заприятелює з нею, аж поки вчинить те ж саме.
Лохер замовк.
Маттеї взяв малюнок, дбайливо загорнув його, поклав до кишені і втупив очі у вікно, за яким уже стояла ніч.
— Побажайте мені щастя в розшуках їжакового велетня, Лохер,— сказав він.
Лікар здивовано глянув на нього і нараз збагнув:
— їжаковий велетень для вас більше, ніж робоча гіпотеза, еге ж, Маттеї?
— Він для мене реальна особа. Я не маю ніякого сумніву, що він — убивця.
Усе, що він, Лохер, оце казав — тільки абстрактне розумування, гра уяви, позбавлена будь-якої наукової вартості, запевняв лікар, сердитий, що піддався омані й не вчув справжнього наміру Маттеї. Він же навів один приклад із тисячі можливих. У такий спосіб легко будь-кого оскаржити в убивстві. А чого ж! Врешті, кожен абсурд можна собі уявити і більш-менш логічно обгрунтувати, це Маттеї сам добре знає, а він, Лохер, тільки з сердечної простоти підтримав цю вигадку. А тепер Маттеї повинен, як воно й годиться чоловікові, кинути всякі свої гіпотези й мужньо глянути у вічі фактам, що незаперечно доводять крамареву провину. Малюнок дівчинки — тільки витвір дитячої уяви, а може, він розповідає про її зустріч із людиною, яка не була і не могла бути вбивцею.
— Дозвольте мені самому спокійно з'ясувати, чи багато вірогідного у ваших міркуваннях,— мовив Маттеї, Допиваючи свій коньяк.
Лікар відповів не зразу. Він сидів коло свого старого письмового столу, серед купи книжок і паперів, директор лікарні, що вже давно застаріла, що ніколи не мала Доволі коштів і конче потрібних речей,—лікарні, на яку він безнадійно змарнував життя.
— Маттеї,— озвався нарешті Лохер, і в голосі його забриніла втома й гіркота,— ви надумали щось немож-
10 *-290 ооо
ливе. Я не хочу вдаватися до бучних слів. Та кожен має свої уподобання, шанолюбство, свою гордість, ніхто не хоче зазнавати поразки. Це мені зрозуміло, я сам такий. Але ви заходжуєтеся шукати вбивцю, якого, за всіма ознаками, і на світі немає, а коли він і є, ви його не знайдете, бо таких чоловіків, як він, чимало і тільки випадково вони не стали вбивцями. Ваш задум викликає тривогу. Ви обрали безумство як метод, обрали сміливо, я охоче це визнаю, сьогодні крайнощі всім імпону* ють, та якщо цей метод не приведе до мети, боюся, що тоді вам лишиться тільки безумство.