Колись я розглядав його фото на звороті обкладинок книжок. Він виглядав лагідним і мудрим, а ще добрим.
Він написав оповідання про По, щоб його не забули, про майбутнє, де спалюють та забувають книжки, і в оповіданні ми опиняємося на Марсі, хоча насправді перебуваємо, можливо, у Вокігані чи Лос-Анджелесі, коли критиків — тих, хто паплюжить або губить книжки, тих, хто забирає слова, усі слова, словники та радіо, сповнені слів — коли цих людей проводять домом і їх один по одному вбиває орангутанг, провалля й маятник, згадай Бога, Монтрезоре…
По. Я знаю По. І Монтрезора. І Бенджаміна Кубельскі та його дружину Седі Маркс, яка не має жодного стосунку до братів Маркс, і яка виступала під псевдонімом Мері Лівінгстон. Усі ці імена у мене в голові.
Мені було дванадцять.
Я прочитав книжки, подивився фільм, і температура займання паперу дала мені зрозуміти, що я повинен це все запам'ятати. Бо людям доведеться пам'ятати книжки, якщо інші люди спалять чи забудуть їх. Ми запам'ятаємо їх. Ми станемо ними. Ми стаємо авторами.
Ми стаємо їхніми книжками.
Вибачте. Я там дещо загубив. Це наче стежка, яка завела мене у глухий кут, і я заблукав у лісі. Тепер я тут, але де саме "тут" — не знаю.
Ти повинен вивчити п'єсу Шекспіра: Я буду називати тебе "Тіт Андронік". Чи ти, ким би ти не був. Ти міг би вивчити роман Агати Крісті: я називатиму тебе "Убивство у "Східному експресі"". Ще хтось може вивчити вірші Джона Вілмота, графа Рочестера, а ти, ким би ти не був, читачу, можеш вивчити книжку Діккенса, і коли мені захочеться дізнатися, що сталося з Барнабі Радж, я прийду до тебе. І ти мені розкажеш.
Будуть люди, які палитимуть слова, люди, які забиратимуть книжки з полиць, "пожежники" й невігласи, які бояться історій і слів, снів та Геловіну, і людей, які витатуювали на собі оповідання або набили "Хлопці! В підвалі можна вирощувати гриби!".[35] Але якщо твої слова, які є людьми, які є днями, що складають моє життя, якщо твої слова виживуть, то ти прожив недарма, ти змінив світ, та твого імені я вже не пам'ятаю.
Я вивчив твої книжки. Закарбував їх у мозку. На випадок, якщо до міста являться "пожежники".
Та як людина ти зник з моєї пам'яті. І я чекаю на твоє повернення. Як я чекав на свій словник, чи радіо, чи чоботи — все марно.
Усе, що залишилося — пусте місце в моїй голові, яке раніше займав ти. Але й у цьому я не впевнений остаточно.
Якось ми говорили з другом і я сказав:
— Тобі знайомі такі оповідання?
Далі я переказав йому всі історії, які тільки знав: про чудовиськ, що прийшли до будинку з людською дитиною, про продавця громовідводів і лихий карнавал, про марсіан з їхніми мертвими скляними містами й досконалими каналами. Він послухав усі історії, але сказав, що ніколи про них не чув. Що їх не існувало.
І це мене хвилює.
Мене хвилює, що саме я не давав їм зникнути. Як люди, які наприкінці оповідання витоптують сніг, ходячи туди й назад, і запам'ятовують історії, повторюючи слова, оживляючи їх.
Думаю, у цьому винен Бог.
Ну, тобто, не можна розраховувати на те, що він пам'ятатиме все — Бог цього не може. Він зайнятий хлопець. Тому, мабуть, він доручає обов'язки іншим. Іноді просто каже:
— Гей, ти! Ти повинен запам'ятати дати Столітньої війни. А ти — ти запам'ятай окапі.[36] Ти — запам'ятай Джека Бенні (справжнє ім'я — Бенджамін Кубельскі), родом з Вокігана, штат Іллінойс. А якщо ти забудеш речі, які Бог доручив тобі запам'ятати — бах! І нема більше окапі. Залишилася лише дірка у формі окапі десь між антилопою і жирафом. Нема більше Джека Бенні. Немає й Вокігана. Тільки дірка у пам'яті, де раніше була якась особа чи ідея.
Не знаю.
Не знаю, де й шукати. Чи загубив я автора так само, як колись словник? Або ж ще гірше: можливо, Бог доручив мені це невеличке завдання, а я його підвів, і саме через моє забуття цей автор зник з полиць та довідників і тепер існує лише в наших снах…
У моїх снах. Я не знаю твоїх снів. Мабуть, тобі не сниться вельд на шпалерах, який поїдає двох дітей. Мабуть, ти не знаєш, що Марс — це рай, куди після смерті потрапляють наші близькі, щоб потім забрати нас у ніч. Тобі не сниться чоловік, заарештований за пішоходство.
А мені все це сниться.
Якщо він існував, то я загубив його. Загубив його ім'я. Загубив назви його книжок, одну за одною. Загубив його історії.
Я боюся, що втрачаю глузд, бо не може бути, щоб я просто старів.
Якщо я схибив лише в цьому, то, благаю тебе, будь моїм провідником, допоможи повернути ці історії світу.
Бо, мабуть, якщо це спрацює, вони його згадають. Вони усі його згадають. Його ім'я знову пов'язуватимуть з маленькими американськими містечками на Геловін, коли листя несеться тротуаром, немов сполохані пташки, або з Марсом, або з любов'ю. А моє ім'я забудуть.
Я готовий заплатити цю ціну, якщо порожнеча на книжковій полиці в моїй голові може бути заповнена знову, перш ніж я піду.
Боже милостивий, вислухай мою молитву.
А… Б… В… Г… Ґ… Д… Е…
Єрусалим
Мій дух у боротьбі незламний,
І меч жалю не зна в руці.
Ми зведемо Єрусалим
У Англії, на рідній нам землі.
Вільям Блейк
Єрусалим, подумав Моріссон, нагадував глибокий басейн, в якому дно поросло часом. Він поглинув їх обох, і Моріссон відчував, як тиск часу виштовхує його на поверхню, немов з глибин океану.
Він був радий вибратися на поверхню.
Завтра він знову піде на роботу. Робота — це добре. Буде на чому зосередитися. Він увімкнув радіо, а тоді, посеред пісні, знову вимкнув.
— Я ж слухала, — сказала Делорес. Вона прибирала в холодильнику, перш ніж покласти свіжі продукти.
— Вибач, — відказав він. Музика плутала йому думки. Потрібна була тиша.
Моррісон заплющив очі і на мить повернувся до Єрусалима — обличчя обпікала пустеля, а він дивився на старе місто і вперше розумів, яке воно мале. Справжній Єрусалим, що існував дві тисячі років тому, був меншим за провінційне англійське містечко.
Їхній гід, худа жінка з грубою шкірою, якій було вже десь за п'ятдесят, тицяла пальцем.
— Тут була виголошена Нагірна проповідь. Тут схопили Ісуса. Отам Його тримали під вартою. А там Його судив Пілат, з дальнього боку Храму. Розп'яли ж Його на горі.