Майкрофт мовив:
— Звичайно, твоя правда, Шерлоку. Якби я змусив себе робити вправи. Якби я їв сам лише пташиний корм й капусту замість стейків у пивній. Якби я почав ходити на контрданс, завів дружину й цуценя і загалом поводився всупереч власним звичкам, то, можливо, забезпечив би собі ще з десяток років життя. Але що таке десять років? Сміх та й годі. Зрештою, до мене б однаково прийшло старече слабоумство. Ні. Я вважаю, що тільки двісті років пішло б на підготовку робочої громадянської служби, не кажучи вже про спецслужбу…
У відповідь я промовчав.
Голі стіни тьмяної кімнати. Не було ані цитат з робіт Майкрофта, ані ілюстрацій, фотографій чи картин. Я порівняв це аскетичне житло з моїми захаращеними кімнатами на Бейкер-стріт і вкотре здивувався розуму Майкрофта. Йому не потрібно було нічого назовні, бо все необхідне він мав усередині — все, що він бачив, все, що пережив та все, що прочитав. Він міг заплющити очі і блукати Національною галереєю або розглядати книги в читальному залі Британського музею — чи, скоріше, порівнювати донесення розвідки з окраїни Імперії з ціною вовни у Вігані та статистикою з безробіття у Хоуві, а потім, керуючись цим і лише цим, наказати, щоб когось підвищили або щоб непомітно прибрали зрадника.
Майкрофт з жахливим хрипом втягнув повітря, а тоді сказав:
— Це злочин, Шерлоку.
— Перепрошую?
— Злочин. Це злочин, брате мій, такий мерзенний і страшний, як будь-яка з розслідуваних тобою кривавих різанин. Це злочин проти світу, природи та порядку.
— Мушу зізнатися, мій любий друже, що я тебе не зовсім розумію. Що саме злочин?
— Моя смерть, — відповів Майкрофт, — зокрема. І Смерть взагалі.
Він подивився мені в очі.
— Я не жартую, — продовжив він. — Чи не це злочин, вартий розслідування, Шерлоку, старий друже? Злочин, над яким ти, можливо, мізкуватимеш навіть після того, як встановиш, що бідолаху, який раніше диригував духовим оркестром в Гайд-парку, вбив третій корнет за допомогою препарату стрихніну.
— Арсену, — поправив я його майже машинально.
— Думаю, ти дізнаєшся, — прохрипів Майкрофт, — що арсен, хоч і був наявний, насправді, випадково потрапив у його вечерю зі шматочками зеленої фарби, що вкривала естраду. Отруєння арсеном — це однозначно помилковий слід. Ні, того бідолаху доконав стрихнін.
Більше Майкрофт не сказав жодного слова — ані того дня, ані будь-якого іншого. Він зробив останній подих наступного четверга ввечері, а в п'ятницю важливі хлопці з "Снігсбі й Молтерсон" зняли раму з вікна тьмяної кімнати і спустили останки мого брата на вулицю, як рояль.
На його похоронах були присутні я, мій друг Ватсон, наша кузина Харрієт і — слідуючи чіткій волі Майкрофта — більше ніхто. Громадянська служба, Міністерство закордонних справ та навіть клуб "Діоген" — усі ці установи та їхні представники були відсутні. Майкрофт був самітником при житті, тож він збирався ним залишатися і після смерті. Отже, були ми троє і священик, який не знав мого брата і навіть не уявляв, що відправляє у могилу не кого іншого, як всезнаючу силу Британського уряду.
Чотири кремезні чоловіки міцно вчепилися в мотузки і опустили тіло мого брата до його останнього пристановища, і, варто сказати, робили все можливе, щоб тільки не проклинати його вагу. Я дав кожному з них півкрони на чай.
Майкрофт помер у п'ятдесят чотири роки, і коли його опускали до могили, у власній уяві я досі чув його млявий, сірий хрип, крізь який чулося: "Ось тобі злочин, вартий розслідування".
* * *
Вимова чужинця виявилася не такою вже й жахливою, хоч його словниковий запас був досить обмеженим. Здається, він говорив на місцевому діалекті або якомусь схожому. Він швидко вчився. Старий Гао прочистив горло і сплюнув у вуличний пил. Він мовчав. Йому не хотілося вести чужинця на схил пагорба; він не бажав тривожити бджіл. Старий Гао знав з досвіду: що менше він турбував своїх бджіл, то краще вони почувались. А якщо вони вкусять чужинця? Що тоді?
Волосся чужинця було сріблясто-сивим і рідким; його ніс, перший чужоземний ніс, який Старий Гао бачив у своєму житті, був великим і кривим, тому нагадав йому орлиний дзьоб; його шкіра мала засмагу такого ж відтінку, як і у самого Старого Гао, і всю її вкривали зморшки. Старий Гао не був певен, чи йому вдається читати обличчя чужинця так само добре, як обличчя земляків, але подумав, що цей чоловік виглядав дуже серйозним і, мабуть, нещасним.
— Навіщо?
— Я вивчаю бджіл. Ваш брат каже, що у вас тут є великі чорні бджоли. Незвичні бджоли.
Старий Гао стенув плечима. Він вирішив не поправляти чоловіка щодо родинного зв'язку з кузеном.
Чужинець запитав Старого Гао, чи той їв, і коли Гао відповів "ні", він попросив Вдову Чжан принести їм суп, рис і будь-які інші смачні страви, які вона мала на кухні. Ними виявилися рагу з чорних трутовиків і овочів, а також дрібна прозора річкова риба, трохи більша за пуголовків. Чоловіки їли мовчки. По завершенні чужинець сказав:
— Я мав би за честь побачити твої бджоли.
Старий Гао не відповів, але чужинець щедро заплатив Вдові Чжан і закинув сумку за спину. Він зачекав, і коли Старий Гао рушив, чужинець пішов за ним слідом. Він ніс свою сумку так, наче вона для нього важила не більше за пір'їнку. "Він сильний, як на старого", — подумав Старий Гао й замислився, чи всі чужинці такі сильні.
— Звідки ти?
— З Англії, — відповів чужинець.
Старий Гао пам'ятав, як батько розповідав йому про війну з англійцями через торгівлю й через опіум, та то було давно.
Вони піднімалися схилом пагорба, який більше скидався на гірський схил. Він був крутим і надто скелястим для терасових полів. Старий Гао випробував темп чужинця, піднімаючись швидше, ніж звичайно, але той не відставав від нього, хоча ніс на спині сумку.
Проте кілька разів чужинець зупинявся. Робив він це, щоб роздивитися квіти — маленькі білі квіти, які на початку весни цвіли десь у долині, а наприкінці — тут, на схилі пагорба. На одній квітці сиділа бджола, і чужинець опустився на коліна, щоб її розгледіти. Тоді дістав із кишені велике збільшувальне скло, оглянув бджолу і записав щось нерозбірливим почерком до кишенькового блокнота.