Вона замовкла і поглянула на королеву.
— Ти не нашої крові, — мовила вона. — Але ти володієш певними нашими здібностями.
Вона всміхнулася, немов невинна дівчинка, яка збудилася весняного ранку.
— Правити світом буде нелегко, як і підтримувати порядок серед тих сестер, які дожили до цієї звироднілої доби. Мені потрібен буде той, хто стане моїми очима й вухами, хто чинитиме правосуддя та займеться справами, коли я буду зайнята. Я зостанусь у центрі павутини. Ти будеш правити не зі мною, а піді мною, та однак правитимеш, і не одним крихітним королівством, а цілими континентами.
Вона простягнула руку і торкнулася блідої шкіри королеви, яка при тьмяному освітленні кімнати здавалась білою мов сніг.
Королева промовчала.
— Люби мене, — сказала дівчина. — Всі любитимуть і ти — та, хто мене розбудила, — повинна любити мене понад усе.
Королева відчула, як щось заворушилось в серці. Вона згадала свою мачуху, яка хотіла, щоб її обожнювали. Вчитись бути сильною та відчувати власні емоції, а не чужі, було непросто; проте навчившись раз, ти пам'ятаєш цей урок назавжди. І вона не бажала правити континентами.
Дівчина всміхнулася до неї очима кольору ранкового неба. Королева не відповіла взаємністю. Вона простягла руку.
— Тримайте, — мовила королева. — Це не моє.
Вона передала веретено старій, яка стояла поряд із нею. Стара замислено зважила його в руках і взялась розмотувати пряжу з веретена побитими артритом пальцями.
— Це було моє життя, — промовила вона. — Ця нитка була моїм життям…
— Була твоїм життям, яке ти віддала мені, — втрутилась спляча роздратовано.
— І я терпіла надто довго.
Навіть після стількох десятиліть вістря веретена все ще залишалось гострим. Стара, яка колись була принцесою, міцно стиснула пряжу в руці і штрикнула вістрям веретена у груди золотоволосої.
Дівчина поглянула на цівку крові, яка стекла по її грудях, забарвивши білу сукню в червоний.
— Жодна зброя не може мені зашкодити, — сказала вона капризним дівочим голосом. — Не те що раніше. Погляньте — це лише подряпина.
— А це не зброя, — відповіла королева, яка зрозуміла, що сталося. — Це твоя власна магія. І вистачить навіть подряпини.
Кров дівчини всмоктувалась у нитку, яка раніше була намотана на веретено, нитку, яка тяглася від веретена до клубка шерсті в руці старої.
Дівчина поглянула на кров, яка заляпувала її сукню, та на кров, що була на нитці, і тільки й сказала:
— Це ж був лише маленький укол.
Вона виглядала спантеличеною.
Шум на сходах гучнішав. Долинало повільне нерівне човгання, немов сотня сновид піднімалася кам'яними гвинтовими сходами із заплющеними очима.
У малій кімнаті ніде було сховатися, а вікно було лише вузьким прорізом у камені.
Стара, яка не спала вже чимало десятиліть, стара, яка колись була принцесою, мовила:
— Ти забрала мої сновидіння. Забрала мій сон. Тепер з мене годі.
Вона була дуже старою: її пальці стали вузлуватими, як коріння глоду. Її ніс видовжився, а повіки обвисли, проте в ту мить в очах старої з'явився молодий погляд.
Вона похитнулась, а тоді перечепилася і була б упала на підлогу, якби її не підхопила королева.
Вона віднесла стару жінку на ліжко, дивуючись, як мало та важить, і поклала на червоне покривало. Груди старої здіймалися і опускались.
Шум на сходах став іще гучнішим. На мить запала тиша, а потім зчинився такий галас, наче одночасно заговорило сто людей — здивованих, сердитих, спантеличених.
Вродлива дівчина тільки встигла вимовити:
— Але ж… — і від неї не залишилось нічого вродливого чи дівочого. Її обличчя видовжилось і стало непропорційним. Вона нахилилась до найменшого гнома і витягла з-за пояса його сокиру. Незграбно покрутила її і погрозливо підняла вгору зморшкуватими хирлявими руками.
Королева дістала свій меч (вістря леза було вищерблене і пошкоджене від колючок), але замість вдарити відступила крок назад.
— Прислухайся! Вони прокидаються, — сказала вона. — Вони всі прокидаються. Розкажи мені ще раз про молодість, яку ти в них вкрала. Розкажи мені ще раз про свою красу і могутність. Розкажіть мені ще раз, якою ви були розумною, ваша Темносте.
Коли люди дісталися кімнати на вершині вежі, вони побачили стару жінку, яка спала на ліжку, гордовиту королеву і гномів, які хитали головами і чухали потилиці.
Вони побачили і дещо інше, на землі: купку кісток, жмуток волосся, рідкого й білого, як нове павутиння, а ще старезне ганчір'я, припорошене густим шаром пилу.
— Подбайте про неї, — мовила королева, вказавши темним дерев'яним веретеном на стару в ліжку. — Вона врятувала вам усім життя.
Після цього вони з гномами пішли. Ні в кімнаті, ні на сходах ніхто не наважився їх спиняти, та й навряд хтось взагалі розумів, що сталося.
* * *
Десь за милю від замку, на галявині в Екерському лісі, королева та гноми розклали багаття з сухого гілляччя і спалили в ньому пряжу та шерсть. Найнижчий гном порубав сокирою веретено, і його вони також кинули до вогню. З трісок повалив їдкий дим, від якого королева закашлялась, а повітря сповнилося стійким запахом старої магії.
Обвуглені рештки закопали під горобиною.
Ввечері вони були вже на узліссі і йшли розчищеною стежкою. За пагорбом виднілося село, в якому над кожною хатою з димаря валив дим.
— Що ж, — мовив гном-бородань. — Якщо ми підемо на захід, то доберемося до гір під кінець тижня, а через десять днів ви вже будете в своєму палаці у Кенселері.
— Ага, — підтакнула королева.
— Ваше весілля відбудеться з запізненням, але його справлять одразу по вашому поверненні, тож усе королівство святкуватиме і веселитиметься.
— Ага, — погодилася королева. Вона мовчки сиділа на моху під дубом і смакувала спокій, кожну його мить.
"Вибір є, — подумала вона, просидівши вже довгенько. — Вибір є завжди".
Вона зробила свій вибір.
Королева підвелася і вирушила вперед, а гноми пішли за нею.
— Ви ж розумієте, що ми йдемо на схід, правда? — запитав один із гномів.
— Ще й як розумію, — відповіла королева.
— Ну, якщо так, то добре, — сказав гном.
Полишивши позаду захід сонця і рідні краї, вони вчотирьох пішли на схід, назустріч пітьмі.
Відьмина ворожба
Чаклунка стара, наче древо морви,