Емі облизала губи.
— Так, — відповіла вона. — Можу.
— Треба було б лише пробратися у ТАРДІС, керовану Володарем Часу, і Всесвіт став би вашим ігрищем.
— О так, — мовила Емі, яка тепер широко всміхалася. — Так і буде.
— Ми майже на місці, — сказав Доктор. — На початку часів. Будь ласка, скажи мені, що Емі в безпеці, де б вона не була.
— І чого б я таке казав? — запитав Рід у масці Емі Понд. — Це неправда.
VII
Емі чула, як Доктор збігав сходами. Його гукнув на диво знайомий голос, а тоді долинув звук, який сповнив її серце відчаєм: стихаюче "ворп-ворп", що видавала ТАРДІС при відльоті.
У цю мить двері відчинилися і вона вийшла в коридор на першому поверсі.
— Він втік без тебе, — мовив низький голос. — Як тобі почуватися покинутою?
— Доктор не покидає своїх друзів, — відповіла Емі створінню в пітьмі.
— Ще й як покидає. От тебе, наприклад, щойно покинув. Можеш чекати скільки завгодно — він не повернеться, — заявило створіння, виступивши з мороку в напівосвітлений коридор.
Воно виявилось величезним. У його подобі було щось людське, але й щось тваринне ("Щось від вовка", — подумала Емі Понд, відступивши на крок, подалі від створіння). На ньому була маска, непереконлива дерев'яна маска, яка, здавалось, мала зображати злого собаку або, можливо, вовка.
— Він взяв з собою у політ на ТАРДІС декого, схожого на тебе. І вже за мить реальність буде переписана. Володарі Часу звели Рід до однієї самотньої істоти, відрізаної від решти Всесвіту. Отож, логічно, щоб саме Володар Часу повернув нам наше законне місце в природі: все навколо служитиме мені, буде мною або стане для мене поживою. Запитай мене, котрий зараз час, Емі Понд.
— Навіщо?
Постатей у пітьмі тепер побільшало. Жінка-кішка на сходах. Маленька дівчинка в кутку. Чоловік-кріль, який стояв позаду неї, мовив:
— Бо це гарний спосіб померти пристойно. Простий спосіб. Ти однаково зникнеш за мить, так наче тебе ніколи й не існувало.
— Запитай мене, — мовила постать у вовчій масці. — Скажи, "Який зараз час, містере Вовче?"
У відповідь Емі Понд потягнулася й зірвала вовчу маску з обличчя величезної істоти — то був Рід.
Людські очі не повинні були його бачити. Плазуюче, скорчене, звивисте місиво на місці обличчя представляло жахливе видовище: їхні маски були однаково корисні як їм самим, так і всім оточуючим.
Емі Понд вдивилася в обличчя. Вона мовила:
— Вбийте мене, якщо збираєтесь вбивати. Однак я все одно не вірю, що Доктор мене покинув. І я не збираюся питати вас про час.
— Шкода, — відказав Рід крізь кошмарне обличчя і посунув на неї.
* * *
Двигуни ТАРДІС голосно завищали, а тоді стихли.
— Ми приїхали, — сказав Рід. Його маска Емі Понд тепер перетворилася на пласке, нашкрябане зображення дівчачого обличчя.
— Так, ми приїхали на початок часів, — відказав Доктор, — як ти й просив. Але я готовий зробити все по-іншому, знайти інший вихід. Для тебе, для всіх вас.
— Відчиняй двері, — буркнув Рід.
Доктор послухався. Вітри, що вирували навкруг ТАРДІС, відкинули його назад.
Рід зупинився у дверях.
— Тут так темно.
— Ми на самому початку часів. Світло ще не з'явилось.
— Я ступлю в порожнечу, — мовив Рід. — А ти запитаєш мене: "Який зараз час?" І я скажу собі, скажу тобі, скажу усьому Всесвіту: Час Роду правити, захоплювати і вторгатись. Час Всесвіту стати єдиним зі мною і тільки мною, ну і моєю поживою. Час на перше і остаточне панування. Рід пануватиме на віки вічні в усі часи.
— Я б цього не робив, — відповів Доктор, — якби був на твоєму місці. Ти все ще можеш змінити свою думку.
Рід кинув маску Емі Понд на підлогу ТАРДІС. А тоді викинувся з дверей ТАРДІС у Порожнечу.
— Докторе, — гукнув він.
На його обличчі наче кишіли тисячі личинок.
— Запитай у мене, який зараз час.
— У мене є краща ідея, — відказав Доктор. — Я можу сказати тобі, який зараз час. Ніякий. Зараз ніяка година. Мікросекунда перед Великим вибухом. Ми не на Початку Часів. Ми перед Початком. Володарі Часу справді не любили вдаватися до геноциду. Я — не виключення. Ти губиш власний потенціал. Що, якби одного дня з'явився хороший Далек? Що, якби… — він затнувся. — Простір величезний. А час ще більший. Я б допоміг тобі знайти місце для вашого народу. Але так сталося, що дівчинка на ім'я Поллі забула забрати свій щоденник. І ти вбив її. Це було помилкою.
— Ти навіть не знав її, — прокричав Рід з Порожнечі.
— Вона була дитиною, — відказав Доктор. — І, як і всі діти, мала безмежний потенціал. Цього достатньо.
Хвиляста штука на консолі ТАРДІС почала диміти та іскритись.
— У тебе більше немає часу, бо відлік Часу починається з Великого вибуху. А коли хоча б частина створіння, що мешкає у часі, вийде за його межі… що ж, тоді й саме створіння зникне з загальної картини світу.
Рід зрозумів. Він зрозумів, що в ту мить увесь Час і Простір становили одну крихітну, меншу за атом частинку, і доки не пройде одна мікросекунда, доки частинка не вибухне, нічого не відбудеться. Нічого не зможе відбутися. А Рід перебував по той бік мікросекунди.
Відрізані від Часу, інші частини Роду припиняли своє існування, а разом з ними припиняв існувати і сам Рід. Він, точніше Вони, відчули, як їх накрила хвиля небуття.
На початку — перед початком — було Слово. І слово було "Доктор!"
Втім, двері вже зачинилися, а ТАРДІС безповоротно зникла. Рід зостався наодинці у порожнечі перед Створенням.
Сам на сам, навіки запроторений у миті, що передує Часу.
VIII
Молодик у твідовому піджаку обійшов будинок в кінці Клейвершем-роу. Він постукав у двері, але ніхто не відповів. Тоді він повернувся в синю будку і взявся за тонке налаштування: завжди було легше перенестися на тисячу років, ніж на двадцять чотири години.
Він повторив спробу.
Доктор відчував, як нитки часу розплітались, а тоді спліталися заново. Час — складна штука: зрештою, не все, що сталося — сталось насправді. Тільки Володарі Часу розуміли, як працює час, проте навіть вони не могли нічого пояснити.
У садку перед будинком на Клейвершем-роу стояв закіптявілий знак "Продається".
Доктор постукав у двері.
— Привіт, — мовив він. — Ти, напевно, Поллі. Я шукаю Емі Понд.
Волосся дівчинки було зібране у кіски. Вона з підозрою поглянула на Доктора.