Одна із засувок дверей, які виходили на маленький садок за будинком, погано затулялась. Поллі мала серйозні сумніви, що нові власники будинку встигли її замінити. В іншому разі їй доведеться прийти пізніше, коли вони будуть вдома, і просити, а це незручно й соромно.
У цьому біда всіх схованих речей. Інколи, поспішаючи, забуваєш їх забрати. Навіть якщо це важливі речі. А що могло бути важливішим за її щоденник?
Поллі вела його з того дня, як вони перебралися до цього міста. Щоденник був її найліпшим другом: вона звіряла йому свої таємниці, розповідала про тих дівчат, які її ображали, про тих, з якими вона подружилася, та про найпершого хлопчика, який їй сподобався. Вона зверталася до нього, коли її щось хвилювало, тривожило або засмучувало. Саме в щоденник вона виливала свою душу.
Щоденник, схований за хиткою дошкою в просторій шафі її спальні.
Поллі гепнула долонею по лівій стулці дверей поряд із рамою, і двері захиталися, а тоді відчинились настіж.
Вона зайшла всередину. Її здивувало, що нові власники не завезли жодних меблів на місце тих, які вони взяли з собою. Будинок досі пах так само, як раніше. Стояла тиша: вдома нікого не було. Чудово. Вона поспішила нагору, хвилюючись, що містер Кролик і місіс Кішка можуть застати її, коли повернуться.
Вона піднялася сходами. На сходовому майданчику її обличчя щось торкнулось — щось легеньке, як нитка або павутиння. Вона звела очі. Дивина. Стеля була немовби вкрита шерстю: з неї звисали схожі на волосся нитки або ж подібні до ниток волосини. В цю мить вона завагалася, навіть було подумала тікати — та перед нею вже постали двері спальні. На них все ще висів плакат гурту "Duran Duran". Чому його досі не зняли?
Намагаючись не помічати волохату стелю, вона відчинила двері до своєї спальні.
Кімната змінилася. Усі меблі зникли, а на місці ліжка лежали аркуші паперу. Вона придивилася: то були фотографії з газет, збільшені до натуральної величини. Кожна з них мала вирізи під очі. Вона впізнала Рональда Рейгана, Маргарет Тетчер, Івана Павла Другого, Єлизавету Другу…
Мабуть, вони збирались влаштувати вечірку. Маски виглядали не надто переконливо.
Вона підійшла до вбудованої шафи в глибині кімнати. Її щоденник в стилі "Smash Hits"[52] чекав там у пітьмі, під дошкою підлоги. Вона відчинила дверцята шафи.
— Привіт, Поллі, — привітався чоловік, який сидів усередині.
На ньому, як і на інших, була маска. Маска зображала тварину: щось схоже на великого сірого собаку.
— Привіт, — відповіла Поллі. Вона більше не знала, що сказати. — Я… Я забула забрати свій щоденник.
— Знаю. Я його саме читав.
Він підняв щоденник.
Він був не таким, як чоловік у кролячій масці чи жінка у котячій. Втім, усе, що Поллі бачила в них, весь їхній фальш зараз відчувався як ніколи сильно.
— Хочеш, щоб я його повернув?
— Так, поверніть, будь ласка, — сказала Поллі чоловіку з маскою собаки.
Вона почувалася ображеною й скривдженою: цей чоловік читав її щоденник. Проте вона хотіла його повернути.
— Знаєш, що треба зробити, щоб його забрати?
Поллі похитала головою.
— Запитай мене, який зараз час.
Вона відкрила рот. В горлянці пересохло. Вона облизала губи і пробурмотіла:
— Який зараз час?
— І моє ім'я, — поправив він. — Назви моє ім'я. Мене звуть містер Вовк.
— Який зараз час, містере Вовче? — запитала Поллі.
Раптом в її думках зринула гра з дитячого майданчика.
Містер Вовк усміхнувся (хоча як може маска всміхатися?) і широко відкрив рота, вишкіривши кілька рядів своїх гострих-прегострих зубів.
— Час обідати, — відповів він.
Містер Вовк посунув на неї, і Поллі закричала, проте кричати їй лишалося недовго.
V
ТАРДІС стояла у затишному зеленому куточку в центрі міста, надто малому для парку і надто нерівному для скверу, а Доктор лежав поряд на шезлонгу і мандрував спогадами.
Доктор мав чудову пам'ять. От тільки спогадів було надто багато. Він прожив одинадцять життів (чи навіть більше: було ще одне життя, ніде гріха діти, про яке він намагався ніколи не згадувати) і в кожному з них він запам'ятовував по-різному.
Найгіршим у його хтозна-якому віці (а він уже давно полишив спроби вести лік у будь-якій спосіб, що мав би значення для когось, окрім нього) було те, що інколи певні думки відвідували його далеко не тоді, коли потрібно.
Маски. Вони мали якесь значення. І Рід. Рід теж був не просто так. І Час.
Вся справа була в Часі. Так, точно…
Якась стара історія. Вона трапилася до його часу — у цьому він був певен. Він чув її ще хлопчиком. Він спробував пригадати історії, які чув у дитинстві на Галіфреї до того, як його відправили до Академії Володарів Часу, що змінила його життя назавжди.
Емі поверталася з вилазки у місто.
— Максімелос і три Огри! — крикнув він до неї.
— Що з ними?
— Один був надто лихий, один надто тупий, а один — в самий раз.
— І до чого вони тут?
Він замислено смикнув себе за волосся.
— Е, та ні до чого. Просто намагаюся згадати історію зі свого дитинства.
— Навіщо?
— Не знаю. Бо забув.
— Ти, — сказала Емі Понд, — дуже втомлюєш.
— Ага, — засміявся Доктор. — Твоя правда.
Він повісив табличку на дверях ТАРДІС. На ній значилось:
"СТАЛОСЯ ЩОСЬ ДИВНЕ? ПРОСТО ПОСТУКАЙТЕ!
ДЛЯ НАС ВАЖЛИВІ БУДЬ-ЯКІ ПРОБЛЕМИ".
— Якщо воно не прийде до нас, то я прийду до нього. Ні, зажди. Навпаки. А ще я змінив інтер'єр, щоб люди не лякалися. Що ти знайшла?
— Дві речі, — відповіла вона. — По-перше, я бачила принца Чарльза біля газетного кіоску.
— Ти впевнена, що це був він?
Емі замислилась.
— Ну, виглядав він як принц Чарльз. Тільки був значно молодшим. А ще продавець запитувала, чи він вже вибрав ім'я для наступного королівського дитяти. Я запропонувала ім'я "Рорі".
— Принц Чарльз біля кіоску з пресою. Добре. Що ще?
— Немає жодного будинку на продаж. Я обійшла всі вулиці в містечку і не побачила жодного знаку "Продається". А на окраїні люди розбили табір і живуть у наметах. Багато людей виїздить звідси, щоб знайти собі помешкання, бо тут нема де жити. Усе це дивно.
— Згоден.
Він майже згадав. Емі відчинила двері ТАРДІС і зазирнула досередини.
— Докторе… вона всередині такого ж розміру, як зовні.
Він усміхнувся і провів їй масштабну екскурсію своїм новим кабінетом, яка обмежувалася тим, що він стояв у дверях і махав правицею на знак вітання. Більшість місця займав письмовий стіл, на якому вмостився старомодний телефон і друкарська машинка. Також там була гола стіна. Емі спробувала просунути крізь неї руки (з розплющеними очима це було зробити важче, ніж із заплющеними), а тоді заплющила очі і просунула ще й голову. Тепер вона побачила кімнату керування ТАРДІС, всю з міді й скла. Вона відступила крок назад у крихітний кабінет.