У двері подзвонили. Містер Браунінг попрямував до дверей у компанії дружини та доньки — обидві сподівалися на зустріч з новим власником будинку.
— Добридень, — мовила жінка в котячій масці.
Остання виглядала не дуже реалістично. Втім, Поллі бачила, як поза маскою блищали її очі.
— Ви нова власниця? — запитала місіс Браунінг.
— Можливо, власниця, а може, представник власника.
— А де… ваш друг? У кролячій масці?
Незважаючи на котячу маску, молода жінка (та чи була вона молодою? Принаймні її голос звучав молодо) здавалась бойовою і мало не безцеремонною.
— Ви все вивезли? Тому що, боюсь, речі, які ви залишите, перейдуть у власність нового хазяїна будинку.
— Ми забрали все, що треба.
— Чудово.
Поллі запитала:
— А можна мені приходити і гратись у садку? У готелі садка немає.
На дубі в садку за будинком висіла гойдалка, на якій Поллі полюбляла сидіти і читати.
— Не говори дурниць, люба, — мовив містер Браунінг. — Ми купимо новий будинок, і тоді в тебе буде садок з гойдалками. Я повішу тобі нові гойдалки.
Жінка в котячій масці присіла.
— Мене звати місіс Кішка. Запитай мене, який зараз час, Поллі.
Поллі кивнула.
— Який зараз час, місіс Кішко?
— Час вам із сім'єю піти звідси, не озираючись, — відповіла місіс Кішка, втім, її голос прозвучав люб'язно.
Дійшовши кінця стежки, Поллі озирнулась і помахала жінці в масці кішки на прощання.
III
Вони сиділи в кімнаті за панеллю керування ТАРДІС,[50] яка несла їх додому.
— Однак ніяк не збагну, — казала Емі. — Чому взагалі Скелетолюди так на тебе злилися? Я думала, вони хотіли звільнитися від тиранії Жаб'ячого короля?
— Вони злилися на мене не через це, — відказав молодик, одягнений у твідовий піджак і краватку-метелик. Він запустив п'ятірню у волосся. — Думаю, вони дійсно зраділи свободі.
Він провів руками по панелі керування ТАРДІС, торкаючись важелів і циферблатів.
— Вони лише трошки образилися, коли я забрав у них ту хвилясту штуку.
— Хвилясту штуку?
— Вона лежить на… — він невпевнено замахав руками, які немов складалися лише з ліктів та суглобів. — На он тому стілку. Я її конфіскував.
Емі виглядала роздратованою. Вона не дратувалася насправді, а лише інколи любила прикидатися, щоб показати йому, хто за головного.
— Чому ти ніколи не називаєш речі своїми іменами? "На он тому стілку"? Це називається "стіл".
Вона підійшла до столу. Хвиляста штука блискотіла і мала вишуканий вигляд: розміром та формою вона нагадувала браслет, але звивалася так чудно, що слідкувати оком було вкрай непросто.
— Справді? Добре, — він виглядав вдоволеним. — Постараюся запам'ятати.
Емі взяла до рук хвилясту штуку. Вона була холодна і значно важча, ніж здавалася на вигляд.
— А чому ти її конфіскував? І взагалі, чому ти кажеш, що "конфіскував"? "Конфіскують" зазвичай вчителі, коли ти приносиш до школи не те, що треба. Моя шкільна подруга Мелc поставила рекорд із кількості конфіскованих у неї речей. Однієї ночі вона змусила мене з Рорі здійняти галас, а тим часом вдерлася до вчительської підсобки, де зберігали все її добро. Їй довелося пробратися на дах, а тоді залізти до вікна вчительської вбиральні…
Але Доктора не цікавили подвиги шкільної подруги Емі. Ні тоді, ні будь-коли. Він мовив:
— Саме конфіскував. Задля їхньої ж безпеки. В них не мало бути таких технологій. Мабуть, вони її поцупили. Хвиляста штука — це прискорювач і замикач часу. Вони могли встряти в неабияку халепу через неї, — він потягнув важіль на себе. — Приїхали. Гайда на вихід.
Пролунав ритмічний скрегіт, мов завищали двигуни самого Всесвіту, а тоді зринув потік повітря, і велика блакитна будка поліції матеріалізувалася в садку за домом Емі Понд. Йшов другий десяток двадцять першого століття.
Доктор відкрив двері ТАРДІС, а потім мовив:
— Дивина.
Він зупинився в дверях і не рухався. Емі підійшла до нього. Доктор виставив руку, перекриваючи їй вихід із ТАРДІС. Стояв чудовий сонячний день — в небі не було ані хмаринки.
— Що не так?
— Все, — відповів він. — Хіба ти не відчуваєш?
Емі поглянула на свій садок. Він був занедбаним, втім, так було завжди, скільки вона себе пам'ятала.
— Ні, — сказала Емі. А тоді продовжила: — Навколо тихо. Ані машин. Ані птахів. Нічогісінько.
— Немає й радіохвиль, — додав Доктор. — Навіть "Radio Four" немає.
— Ти можеш чути радіохвилі?
— Звичайно, ні. Цього ніхто не може, — відповів він непереконливо.
Саме в цю мить зазвучав голос:
— УВАГА, ВІДВІДУВАЧІ. ВИ ВХОДИТЕ У РОДОВИЙ ПРОСТІР. РІД — ВЛАСНИК ЦЬОГО СВІТУ. ВАШЕ ПРОНИКНЕННЯ НЕЗАКОННЕ.
Голос був дивний, точніше, то був шепіт і, як підозрювала Емі, звучав він лише в її голові.
— Це планета Земля, — вигукнула Емі. — Вона вам не належить. А тоді додала: — Що ви зробили з людьми?
— МИ ВИКУПИЛИ ПЛАНЕТУ. А ЛЮДИ ЗГОДОМ ВИМЕРЛИ ПРИРОДНІМ ШЛЯХОМ. БУЛО ТАК ШКОДА.
— Я вам не вірю, — закричала Емі.
— ВСЕ В РАМКАХ ГАЛАКТИЧНИХ ЗАКОНІВ. МИ КУПИЛИ ПЛАНЕТУ НА ЗАКОННИХ ПІДСТАВАХ. ДЕТАЛЬНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОКЛАМАЦІЇ ТІНЕЙ ПОВНІСТЮ ПІДТВЕРДИЛО НАШЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ.
— Земля вам не належить! Де Рорі?
— Емі? З ким ти розмовляєш? — запитав Доктор.
— З голосом у моїй голові. А ти його хіба не чуєш?
— ДО КОГО ТИ ГОВОРИШ? — спитав Голос. Емі зачинила двері ТАРДІС.
— Навіщо ти це зробила? — поцікавився Доктор.
— Химерний тихий голос у моїй голові сказав, що вони купили планету Земля. І що Прокламація Тіней схвалила покупку. А всі люди вимерли природнім шляхом. Ти його не чув. І він не знав, що ти тут. Отож, заради несподіванки, я зачинила двері.
Емі Понд бувала дивовижно спритною у стресовому стані, а саме в такому стані вона перебувала зараз. Та здогадатися про це було б непросто, якби не хвиляста штука в її руках, яка звивалася, перепліталася і набувала неймовірних форм, немовби переходячи до інших своєрідних вимірів.
— Вони представились?
Вона задумалась.
— "Ви входите у Родовий простір. Рід — власник цього світу".
Він мовив:
— Це може бути хто завгодно. "Рід". Це як назватися Народом. Та кожне расове ім'я має подібне значення. Окрім Далеків. Скаронською їхнє ім'я означає "Ненависні металеві машини смерті".
З цими словами він підбіг до панелі керування.
— Подібні речі за одну ніч не трапляються. Люди не можуть просто взяти й вимерти. І зараз 2010 рік. А це означає…