Я повісила кістку на ланцюжок, щоб згадувати їх обох пізно вночі, коли вітер здіймає хвилі в океані і кидає їх на пісок, коли вітер виє біля будинків так, наче дитя ридає.
Дощ слабшає і вам здається, що вона скінчила, аж тут жінка вперше кидає свій погляд на вас і, схоже, зараз щось скаже. Вона підчепила щось на шиї і простягає це до вас.
— Ось, погляньте, — каже вона. Ви зустрілися поглядом — її очі коричневі, як Темза. — Хочете торкнутися?
Вам хочеться зірвати це у неї з шиї та кинути у річку, щоб там його знайшли чи загубили багнолази. Натомість ви, спотикаючись, виходите з-під брезентового тенту і дощова вода стікає по вашому обличчю, як чужі сльози.
"Істина — печера в Чорних горах…"
Ви запитуєте мене, чи можу я собі простити? Я можу простити собі чимало. Те, що я його там покинув. Те, що я зробив. Та я ніколи не прощу собі рік, в який ненавидів власну дочку, бо вважав, що вона втекла з дому, вочевидь, до міста. Того року я відмовився згадувати її ім'я, і якщо воно й траплялося у моїх молитвах, то лише тоді, коли я просив Бога, щоб одного дня дочка усвідомила, що вчинила, яку ганьбу принесла своїй сім'ї і як через неї материнські очі бриніли слізьми.
Я ненавиджу себе за це і ніщо не послабить мою ненависть, навіть те, що сталося останньої ночі на схилі гори.
Я шукав майже десять років, хоч слід давно прохолов. Можна було б сказати, що я знайшов його випадково, та я не вірю у випадковості. Якщо йти стежкою, то рано чи пізно дійдеш до печери.
Та це було пізніше. Спочатку була долина на материку та побілений будинок на м'якій луці, через яку простягався плюскітливий струмок — будинок, який наче квадратик неба білів на тлі зеленої трави та вересу, що тільки-но починав рожевіти.
Біля будинку стояв хлопчик — він збирав вовну, що начепилася на кущ терну. Він не бачив, як я підійшов, і навіть не підвів голови, аж доки я не сказав:
— Колись я теж так робив. Збирав вовну з терену та гілок. Мама потім її мила і майструвала мені якісь штуки. То м'ячик, то ляльку.
Він обернувся. На його обличчі читався вираз здивування — так, неначе я з'явився прямо з повітря. Та це було не так. Я пройшов чимало миль і ще багато з них були попереду.
Я мовив:
— Я ходжу тихо. Тут живе Калум Мак-Іннес?
Хлопчик кивнув, випростався у повний зріст — він був десь на два пальці вищий за мене — і сказав:
— Я і є Калум Мак-Іннес.
— Може, ти знаєш ще когось з таким ім'ям? Бо Калум Мак-Іннес, якого шукаю я — дорослий чоловік.
Хлопчик нічого не відповів, а лише вивільнив товстий пучок овечої шерсті з чіпких тернових пальців.
Я додав:
— Може це твій батько? Його теж звати Калум Мак-Іннес?
Хлопчик придивлявся до мене.
— Що ви таке? — запитав він.
— Я маленька людина, — відказав я йому. — І все ж я людина і прийшов сюди, щоб побачитися з Калумом Мак-Іннесом.
— Навіщо?
Хлопчик завагався. А тоді додав: — І чому ви такий малий?
— Бо я хочу попросити щось у твого батька. Це чоловіча справа. — І я побачив, як на кутиках його губ почала з'являтись посмішка. — Бути малим не так вже й погано, юний Калуме. Однієї ночі до мого дому завітав цілий загін Кемпбеллів — дванадцять чоловіків, озброєних ножами та палицями. Вони зажадали, щоб моя дружина Морег привела мене, бо збиралися влаштувати наді мною розправу за якусь надуману зневагу. Тоді вона сказала: "Юний Джонні, збігай до дальньої луки і скажи батькові, нехай він іде додому, скажи, що я послала по нього". І Кемпбелли дивилися, як хлопчик біг з будинку. Вони знали, що я був надзвичайно небезпечною людиною. Але ніхто їм не казав, що я був маленького зросту, та й навіть якби казали, вони б не повірили.
— То хлопчик покликав вас? — запитав хлопчина.
— Не було ніякого хлопчика, — відказав я. — То був я сам. Я був у них в руках, і все одно мені вдалося вийти через двері, прямо крізь їхні пальці.
Хлопчик засміявся. А потім запитав:
— А чому Кемпбелли прийшли по вас?
— У нас виникло непорозуміння щодо того, кому належала худоба. Вони вважали, що корови належали їм. А я відстоював думку, що корови перейшли у мою власність тієї ж ночі, як перетнули зі мною пагорби.
— Чекайте тут, — сказав юний Калум Мак-Іннес.
Я сів біля струмка і подивився на будинок. Він виглядав чималим: можна було подумати, що це будинок лікаря або юриста, але аж ніяк не прикордонного розбійника. Я зібрав докупи камінчики, які лежали на землі переді мною, і кидав їх один за одним у струмок. У мене гострий зір, тож я з насолодою метав камінчики через усю луку прямо у воду. Я вже пожбурив із сотню камінців, коли нарешті хлопець повернувся в компанії високого чоловіка, який біг підтюпцем. Його волосся торкнулася сивина, а обличчя було довгастим, як у вовка. На цих пагорбах більше не водяться вовки, та й ведмеді теж перевелись.
— Доброго дня вам, — промовив я.
У відповідь мене зустріли мовчанка й витріщання. Я звик до витріщань.
— Я шукаю Калума Мак-Іннеса, — сказав я. — Якщо це ви, то так мені й скажіть, і я вас привітаю. А якщо ні, то дайте мені знати, і я продовжу свою путь.
— З якою справою прийшов ти до Калума Мак-Іннеса?
— Хочу його найняти у якості провідника.
— І куди ж тебе треба відвести?
Я втупився у нього поглядом.
— Складно сказати, — відказав я йому. — Бо дехто вважає, що цього місця не існує. Я маю на увазі одну печеру на Туманному острові.
Він відповів мовчанням. А потім мовив:
— Калуме, повертайся до будинку.
— Але та…
— Скажеш мамі, що я просив дати тобі трохи таблету.[24] Ти його любиш. Іди.
Обличчям хлопчика промайнуло кілька відчуттів — спершу розгубленість, потім голод і радість — і він побіг назад до білого будинку.
Калум Мак-Іннес мовив:
— Хто тебе сюди прислав?
Я вказав на струмок, який з плюскотом простягався між нами та спускався з пагорба.
— Що це? — запитав я.
— Вода, — відповів він.
— Кажуть, що по той бік струмка живе король, — сказав я йому.
Тоді я його ще зовсім не знав та й не сказав би, що знав добре потім, але його погляд став настороженим, а голова схилилася набік.
— Звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?
— Я ще нічого не стверджував, — відповів я. — Окрім того, що є люди, які чули про печеру на Туманному острові, і що ти, можливо, знаєш, як туди дістатись.