Новобранчик

Юрий Федькович

Костю Горбалеві на поклін, аби згадував 2-го німецького просимця 1852 року, коли мене обстригли.

П р о л о г
Братику мій, не цурайся
Хоть ти оден цего бранця;
Не цурайся єго сліз,
Що в поклоні ти приніс.
Бо го люди на кеп від себе прогоня, —
Ніби коли в латтю, то він вже не їх, —
Де кури не піють, де дзвони не дзвоня:
— От там ти — та там ти! — справляють на сміх. —
В нас хліб не вродився, нічо не зібрали, —
Так люди до його, та й замкнуться в кліть.
Бодай ви святого таки не діждали,
Коли співакові кавалка вже ніт!
Або ж го, люди, задармо в вас хочу?
Я буду співати, му серце топить,
Я буду робити, аж вилізуть очі,
Лиш дайте прожити, між вами прожить,
Гарненько-мирненько, як в вас то живеться,
Де пречиста божа за столом сидить,
За тисовим столом із вами посполом.
Ох браття-панове! аж серце ся б'єть,
Аж душечка в мені крильми собі збила —
Зриват ся летіти, залізячко — дзур! —
Богдан ворогам ти, не нам ти дзвеніло!
Співав бих — так годі, ведуть в калавур...
А другий раз не му вже вас
Морочить в сім ділі:
Коли німці не застріля —
Самий ся застрілю...
__________________________

Темна нічка, невидненька,
Сидить вдова старесенька.
Сидить вдова коло стола,
Тяжко, важко плаче,
За дрібними слізоньками
Світонька не бачить.
— Синку ти мій, щирість моя!
Серденько вже знає,
Що я тебе послідній раз
Оце виряджаю, —
Послідній раз, мій синочку!
Не своя дитина —
Не ти мене ховатимеш,
Як з голоду згину,
Не ти, синку, ох, ні, не ти! —
Та й лиш повалилась
Кінець стола тисового.

А дочка Малана
Сидить собі у запічку, —
Отак сидить цілу нічку.
Білі ручки не ламала
Ані голосила,
Лиш у стіну до протесу
Головоньку била.

— А за ким-то, співаченьку? —
Мене мня питати.
— Нема го тут: от що вийшов
На подвір'я з хати.
Потикнувся, сів на приспі,
На ручки склонився
Та й дрібними слізоньками,
Гей водов, умився...

Мийся, брате молоденький,
Най ти жаль не буде,
Що-сь ся доста не наплакав, —
Бо німецькі люде
Не дають нам заплакати
Ні заголосити, —
Браття мої, руські мої,
Чо нам в світі жити!

Чого нам тривати, панове молодці,
Коли наша воля в поганих руках!?
Ведуть нас під міру у мокрій сорочці,
В кровавій пускають по десять роках,
По десять найкращих, — пожаль же ся боже! —
Заплакав бих, браття, та сліз уже ніт.
За тими роками, гадаєте, може,
Бих плакав, що всохли, як маковий цвіт?
Ні, браття, що впало — навіки пропало:
Абих ціле стадо цісарське всідлав —
Уже не здогоню; та й нащо б ся здало?
Ци я вже не доста в сих десять страдав?
Ні, браття-молодці, про їх не заплачу;
Про вас я заплачу, про руський талан
Та руську волю, ту рідну, козачу...
Заплачмо, панове, най трісне кайдан!

А доки тріс — богдай му біс! —
Ходімо до хати
Подивитись, що там робить
Стара темна мати...
— Не нуждуйся, моя доню.
Моє ти коханє, —
Готов твому братчикові
Ранішнє сніданє.
Зготов добре сніданєчко
Братчикові свому.
Або хочеш, аби пішов
Не снідавши з дому?
Ох, буде він, синку, доста
Голодом ще мліти,
Та й ти будеш, та й я буду...
Діти ж мої, діти,
Нащо я вас, таких бідних,
На світ породила?
Якби знала — до схід сонця
Була б утопила,
Абих була не бачила,
Як нині вас бачу!
Не плач, доню, хоч ти уже,
Най я сама плачу,
Най виплачу моє серце,
Мої темні очі, —
Най виплачу, доню моя,
Чей, борше загину!
А хто ж мені вималює
Красну домовину?
Уже не він... Мій синочку!..
Чужі-чужениці
Тесатимуть домовину
Бідній одовиці.

Отак собі, гейби крізь сон,
Одова проводить,
А донечка на ватерці
Снідання готовить.
Заплакали всі зіроньки,
Зарули всі півні, —
Сніданнячко вже готове...
Німецька царівне,
Ци снідала коли ти так
Або твої діти?
Ци буде й вам на слізоньках
Снідання-сь варити?
Щодня, щодня, — лиш не сестра, —
Неволя... вельможна!..
Співав бих ще, та боюся,
Що, відай, не можна.
Бо я правду лиш співаю
Та й за правду гину,
А ви правду не любите...
Прощай же, княгине!

Ходить братчик по дворові,
Тяжко-важко плаче,
Умиває слізоньками
Личенько козаче.
Умивайся, молоденький,
Як лебідь на морі,
Може, втопиш гарячими
Красні наші гори,
Аби на них не дивитись,
Відразу забути.
Зеленої смеречини
У німця не буде, —
Бо в німецькім, брате, краю
Росте лиш ліщина:
Не одному біле тіло,
Гей заполоч, сине;
Не одні козачі плечі
Як ножем би скраїв, —
А найдужче тих легінів,
Клятих тих гільтяїв,
Що не хочуть "панувати"
Та за домом плачуть...
А я чого?.. Коли-сь зачав,
Кінчай же, співаче!

Вийшла сестра за братчиком,
До снідання просить,
Та китайку дорогую
Слізоньками росить;
А де слізка лишень кане —
Зараз кровйов стане...
— Вже готове ти снідання,
Брате мій Іване! —
Ввійшов Іван до світлиці,
Сплаканий, аж хворий.
Єго ненька старенькая
Насилу говорить:
— Сідай, синку! Сідай, душко,
Та будеш снідати. —
А як они вже снідали, —
Не мете питати;
Не мете, ні товариші,
Бо я вам не скажу...
Хіба й свою головоньку
Китайкойов зв'яжу...
Але ж бо я, легіники,
Китайки не маю —
Пустив свою китаєчку
Долів по Дунаю —
Кровавую, сльозавую
До ненечки в гості.
Бо і мене, пани-браття,
Хата на помості —
Була... Брешу! Лишили ми
Неньку, як голубку,
Дрібні слізки збираючу
До срібного кубка,
Доки верну в Буковину,
В гори у гостину...
Ци я верну, ци не верну, —
Я післав хустину,
Аби мала моя ненька
По мені поману:
Мою хустку кривавую
Та в слізоньках прану.
Устав Іван від снідання
Та й молиться богу,
А сестричка вже лагодить
І харч на дорогу,
Ох мала то, невелика
Вдовина тертіла...
А одова як сиділа,
Так і обімліла.
А він припав до ножечок,
Вклонився низенько:
— Оставайте здоровенькі,
Рідна моя ненько,
Та й не плачте! Я, чей, верну;
А коли загину... —
Не доказав. Вийшов потич...