— Плуг виграв господар Сенько Гримала з Голодної Ями!
— Я тут! — крикнув Гримала і став протискатися поме-жи люди до свого плуга, як би боявся, щоб хто не забрав його.
— Можете собі плуг забрати,— сказав пан.
— Дякую вам, паночку, за ласку,— промовив зворушений Гримала і хотів пана поцілувати в руку.
— Не мені дякуйте, а "Просвіті", що за вас дбає,— відповів пан поважно.
Гримала був би з радної душі подякував "Просвіті" і був би поцілував її в руку, навіть оглянувся так, як би сподівався найти її в залі, але не побачив її, отже станув коло плуга і почав його оглядати. Сорок ринських коштує! Такого плуга, як Гримали Грималами, в їх роді ще не було. Гримала схилився і пробував підняти плуг. "Ов! та й тяженький собі! Підняти годі!"
— Кілько він важить? — осмілився ще Гримала спитатися в пана, що говорив про плуг.
— Вісімдесят чотири кілограмів,— відповів той.
— То се кілько буде так, по-нашому?
— Близько два сотнарі. От як би два кірці проса.
"Гм! — подумав Гримала.— Ну, побачимо! А забрати треба; не лишу його".
Пішов по віз, заїхав перед магістрат і при помочі сина і дяка з тяжкою бідою зніс плуг по сходах із першого поверху вниз на віз.
— Се що за плуг такий? — питався син.
— Ну, плуг, на два чересла, дві скиби відразу кладе.
— Та як таки: цілий зелізний? Чепіги зелізні, гряділь трохи не весь зелізний, чересла, леміш...
— Е, що ти знаєш! їдьмо!
Дяк поставив коло плуга свій коловорот, сів поруч Гримали — і поїхали. Дяк не дуже тішився своїм коловоротом — не знав добре, що з ним і починати, та кривдував собі, що дістав таку дешеву премію; зате Гримала був дуже рад, що йому трафилася така дурничка. Одного ринського дав "Просвіті", а вона йому за те і грамоту, і книжки, і календар, і плуг за сорок ринських... Добра ота "Просвіта", дай їй, боже, здоровля!
Приїхавши до Голодної Ями, дяк поніс свій коловорот додому, а Гримала скинув плуг до шопи і постановив собі зараз при першій нагоді спробувати його. Жінка відраджувала йому се, щоби люди з нього не сміялися, ию якісь новини заводить, але Сенько не думав жінки слухати. Дві скиби класти відразу — се полегша велика, половина роботи, як казав той пан на вічу.
В тиждень потім, скоро світ, зайшов Гримала до шопи. Тут у куті лежав старий плуг з одним череслом, з деревля-иими чепігами і деревляним гряділем, а коло нього недалеко новий плуг з двома череслами і майже цілий із заліза. Лежали вони мовчки, як два чужинці, один із селянського, другий з панського роду, що зовсім не мали охоти себе пізнавати. І Грималі прийшла до голови якась незвичайна думка, коли поглянув на сі два плуги, бо при тім усміхнувся. Він не без глуму в погляді приступив до старого плуга, поставив його гряділем на землю, а череслом догори і повернув ним сюди-туди, мов легеньким пером, завдав собі його на плечі і спер потім о стіну. Се іграшка, не плуг, а отсей, новий, то се що інше. Гримала, правда, підняв його з землі, але зараз і поставив, аби не подвигатися. Прикликав жінку, аби помогла йому винести плуг на віз.
— Чому ж не причепиш його до теліжок? — питається жінка.
— Ще нині не хочу з ним так через село їхати, радше в полукішок сховаю, перше мушу спробувати. Кладім його на віз!
Висадили плуг на віз і старі деревляні теліжки до нього. Сі теліжки ніяк не годилися до сего панського плуга, але завдання їх невелике: міг і на них спочивати гряділь новітнього плуга.
Разом зі своїм хлопцем поїхав Гримала на ниву під ліс; з тяжкою бідою стягнув знову плуга із воза, причепив до него сворінем теліжки, запряг коні і почав уставляти чересла. Не лзгко воно йому йшло, він аж засапався, переносячи плуг під межу ниви. Притиснув чепіги і "вйо!" крикнув на погонича і на коні.
Коні шарпнули, оба чересла зарилися гладко в землю. Та не вспіли коні увійти з десять кроків, як станули, відсапуючи тяжко.
— Чому не поганяєш? — питається Гримала і дивиться на дві рівні скиби за собою.
— Вйо! — крикнув погонич і вдарив коні батогом.
Коні знов рушили, потягли плуг на два кроки і станули.
— Що таке? — дивується Гримала.— Поганяй, бий сиву, то вона така лінива!
Під ударом бича сива так шарпнула, що сворінь вихопився з гряділя і теліжки відскочили від плуга.
— Треба іншого своріня, тут дірка завелика,— доміркувався Гримала, засадив знову зелізний сворінь, а крім нього всадив ще дерев'яний кілок, аби сворінь придержував.
— Ано! поганяй!
Плуг поступив знову зо два кроки і станув.
"Ага! Се ще треба тою кермою вміти орудувати, аби чересла йшли влад",— подумав Гримала, витяг чересла з землі і подивився, як вони стоять. Здається, добре, тілько землі набилося поміж них, тому так тяжко йде. Вибив землю істиком, засадив чересла знов у землю і казав поганяти. Коні натягаються як струна, сопуть та оглядаються, що за морока з плугом; давніше так тяжко не йшло.
— Аж коні впріли! — замітив погонич.
— Ну-ну, ти не питай, лише поганяй!
Погонич ударив знов сиву, а та, почуваючися до тяжкого обов'язку, так щиро потягла плуг, що урвала собі шлиї і стала собі обіч плуга ні в сих ні в тих.
— На, маєш! — промовив з резиґнацією Гримала, покинув чепіги і став в'язати посторонки. Та вже брала його трохи злість, що так йому не ведеться.
Зв'язав шлиї як міг, знову запряг сиву і казав поганяти.
Коні знов не слухали; вже й давали себе бити, а не йшли.
— Та-бо ти, хлопче, не знаєш поганяти!—угнівався вже Гримала і як крикне на коні "вйо!" — ті, мов у нестямі, рвонулися, і — нараз розлетілися теліжки, зломилося одне колесо.
— А щоб тебе смага втяла та з новим плугом невиданим!— промовив Гримала і безрадно розвів руками.
— Та-бо то, тату, плуг на наші коні затяжкий!—замітив погонич.
— Гм! — воркнув Гримала.— Се правда! А я гадав, що се так буде, як з нашим плугом.
Відчепив теліжки і глянув на плуг такими очима, як би мав до нього жаль.
— Шкода, що такий дорогий! Та вже нема іншої ради, берім його на віз, або вертай, сину, по старий плуг. Ба, правда, теліжки поламані! Головонько ж моя бідна! Ото наорав подвійних скиб!
При висаджуванні плуга на віз хлопчисько підсадив так незручно руку під гряділь, що аж скричав із болю і пустив плуг. Той скрутився на драбині в бік Гримали і зсунувся так нагло на землю, що трохи Гримали не роздавив.