Тихий вечір догорів ураз із рожевою зірницею і згас; настала гарна зимова ніч; морозно, тихо, на синьому небі розсипались золоті зорі, срібний молодик з-за лісу виглядає, ніде ані хмариночки. Гарно на небі, незгірш і на землі: на білому пухкому снігу іскріють теж зірочки-сніжинки червоні, жовті, сині, зелені; садки та ліси рясно вквітчані інеєм, неначе, цвітом на весні; скрізь чисто, скрізь ясно, неначе все вироблене з кришталю. Навіть Сон задивився на зимову красу і забув свою роботу, не ходить коло вікон із своєю сестрою Дрімотою, не засипає маком очей людям, не шепче їм своїх казок — стоїть собі та дивиться. А люди зраділи, не сплять — гуляють, співають, щедрують, бо це ж Щедрий вечір. По улицях проїжджають санки, з усіх боків лунають пісні, регіт, гомін — усім весело.
А хто ж оце з торбою, обшарпаний і без шапки походжає по морозу з улиці в улицю, від села до села, через ліси, через поля навпростець. Він смутний-невеселий, ні до кого не балакає і ніхто до нього, ніби й не примічають його, бідного старця, не закликають з морозу в теплу хату, для нього не-
мов немає Щедрого вечора. Хто ж це такий? То Старий Бідний Старий Рік! Який він нужденний, який обідраний: руки й ноги трусяться, біле волосся й довга борода розкуйовджені, подрана одежа вся у реп'яхах та остюках. Іде собі Старий Рік, тяжко спирається на довгу палицю, а засмучені очі дивляться тільки уперед, і не бачать того, що діється по сторонах. А варто було б глянути: з лісу вибіг маленький голенький хлопчик і почав перекидатись по заметах, скакати, ковзатись, чіплявся за кришталеві гілки і качався на їх — та все ріс, усе ріс — от і став, неначе йому вісім літ — саме як такий, що до школи віддають; пірнув ще раз із головою у замет і виринув звідтіля вже одягнений у розкішну срібну одежу; вибіг хлопець на шлях, що йшов до села, на вузеньку ковзанку, розігнавсь та так і полетів на Старого, котрий сторожко ступав паковзькому льоду.
— Геть з дороги! — кричить непоштивий хлопець. — Чи тобі, діду, повилазило, не бачиш, хто я такий? Я сам — Новий Рік! — Він указав на свою шапку, де так і блищав напис 1892.
— ТТТттт! Гамуйся хлопче, не кричи на старого, бо я тобі батько.
— Батько! — передражнив хлопець, — Добрий батько: зовсім якийсь старець! Де ж таки, щоб мій батько був отакий! А як же звать тебе, діду?
— Мене звуть 1891.
— Ну, нічого робить! Бачу, що ви мені батько. Але що ж по тому! Ви ні синові, ні собі нічого не придбали: одна торба порожня на плечах, та й та з діркою — гей, гей!
— Стривай, синку, не поспішай, ще до півнів далеко — я тобі розкажу усе, що і як було, і навчу тебе, як жити, щоб і тобі не довелося тягати драної торби. А ти слухай пильно та шануйся, бо як не послухаєш мене, буде й тобі така кара, як мені, за те, що я малим не слухав твого діда — 1890-го.
Новик надув губи, але Старий так грізно стукнув палицею об лід, що хлопчина зараз присмирів.
— Ходім, я тобі розкажу, як ішла моя варта, що тоді діялось на світі, а ти слухай та на уха мотай, — пішли. Старий розказує, які вітри служили в нього і по скільки дощу та снігу було відміряно на землю, скільки урожаю, скільки недороду. — Та слухай бо добре, не забувай, щоб тобі знати, як поводитись, щоб справедливо наділити ті краї, де за моєї варти було недобре, одбираючи лишне в тих, де було гарно. Чуєш?
— Чую, гаразд! — але жвавому хлопцеві зовсім не в голові були батькові розкази, бо він усе прислухавсь, як дівчата дрібно вигукують:
Вареничків наварила,
На каменю ложки мила,
Тоненький фартух замочила,
Фартух витягала,
На воротах розіп'яла.
Ой повій, вітре, крізь ворота,
Висуши фартух краще злота!
А дід своє бубонить: скільки за його варти померло знаменитих людей, скільки народилося безвісних немовляток і яких між ними вибрати на заміну тим славетним покійникам.
— Чуєш сину?
— Чую, чую! — а сам так і наставив уха туди, де дівчата виводять:
Ой, в Єрусалимі рано задзвонили, Щедрий вечір, добрий вечір! Ой, сів Христос та вечеряти, Щедрий вечір, добрий вечір!
Дідові й байдуже до щедрівок — неначе й не чує та править своє. Гляди, сину, віддаю тобі увесь світ і все, що на ньому є, — гляди, щоб і ти так же ж передав свойому синові, як зостарієшся; нічого не повинно пропасти безвісти, за все треба віддати одвіт нашій великій матері вічності.
А в Новика аж жижки трусяться побігти за тою юрбачою дітворою, що з сміхом і галасом викликує попід вікнами:
Щедрик-ведрик, Дайте вареник,
Грудочку кашки, Кільце ковбаски!..
— Та слухай бо! — піймав старий Новика за ухо; нічого робити: мусив Новик знов іти слідком за батьком, не оглядаючись.
— Будь, сину, мирний і добрий, а найголовніше справедливий; не квапся на золоті палати, на веселі бенкети, — освічуй краще темні куточки — тоді буде ясно та весело не в одних високих палатах.
Тоді дід не докінчив, бо його таки добре щось сіпнуло ззаду за торбу.
— А ти, дурню! Я тобі долю розказую, а ти граєшся! Ось я тобі! — дід замірився палицею на свого неслуха, але той не злякавсь.
— Овва, як налякали! Чого бо це ви так розходилися! А розкажіть лучче, де ви оце так добре вбралися! і дорогу одіж подерли, помастили і торбу, навіть, подерли; он крізь дірку усе добро розгубили!
— Дірка... дірка... ох мені лихо! — застогнав Старий.
— Еге ж, дірка! — передражнив син.
— Ох, сину, сину, дай тобі, Боже, не почути такого докору від свого сина, як це я чую! А все через те, що не послухав колись свого батька старого! Легкодухий був, поклавсь на свій розум.
— Та ну, кажіть бо краще, що це у вас торохтить у торбі і з чого ота дірка! — правив своє хлопець, трусячи торбу.
— Ну, ну, бери вже, розглядай, може хоч так я тебе навчу, що треба шанувати, чого не треба робити.
— Ой, що це таке тут у вас колюче! — скрикнув хлопець
— Це, сину, те горе, що несподівано шпичкою уллялось у серце людей, як на залізниці наглою смертю погинули їх родичі.
— Ай, що це таке гаряче?
— Це пожежа, що за моєї варти пожерла слободи, міста, людське добро і самих людей.
Новик
— А ця грудка криги?
— Це мені примерзли до торби прокльони тих людей, що я їм поморозив хліб та худобу, бавлячись зимовими іграшками.