Наш бідолашний індивідуалізм
Патріотичні ілюзії не мають меж. У першому столітті нашої ери Плутарх глузував з тих, хто запевняв, буцімто місяць над Афінами кращий, ніж над Коринфом; у XVII столітті Мілтон завважив, що Бог має звичку являтися передусім Своїм англійцям; Фіхте{555} на початку XIX століття стверджував, що мати сильний характер і бути німцем – це, безперечно, одне й те саме. У нас націоналістів дедалі більшає; за їхніми словами, їх спонукає гідне поваги або наївне бажання розвинути кращі риси аргентинського характеру. А проте вони не знають, що таке аргентинці, воліють визначати їх, виходячи з якогось зовнішнього чинника; приміром, іспанських конкістадорів, або уявної католицької традиції, або "англосаксонського імперіалізму".
Аргентинець, на відміну від північноамериканців і майже всіх європейців, не ототожнює себе з Державою. Це можна пояснити тією обставиною, що в цій країні уряди зазвичай кепські, або тим, що Держава, як правило, є неймовірною абстракцією[317]; однак, безперечно, аргентинець – індивід, а не громадянин. Афоризми на кшталт висловлювання Гегеля про те, що "Держава – це втілення моральної ідеї", здаються йому кепським жартом. Голлівудські фільми часто пропонують як взірець для наслідування сюжет, де якийсь чоловік (зазвичай журналіст) прагне затоваришувати зі злочинцем, аби потім здати того поліції; аргентинець, для якого дружба – це пристрасть, а поліція – мафія, сприймає такого "героя" як виняткового негідника. Він, як і Дон Кіхот, вважає, що "кожен сам відповідає за свої гріхи" і що "людям доброчесним не личить бути катами інших людей, коли їм це ніяк не залежить" ("Дон Кіхот", т. І, розд. XXII). Не один раз – наодинці з химерною розмірністю іспанського стилю – я підозрював, що ми безнадійно відмінні від Іспанії; цих двох рядків із "Дон Кіхота" досить, аби упевнитися, що я помилявся; вони наче тихий потаємний символ нашої спільності. Це на глибинному рівні підтверджує одна ніч в аргентинській літературі: та відчайдушна ніч, коли сержант сільської поліції вигукує, що не дозволить скоїти злочин, убивши такого відчайдуха, і починає битися проти своїх солдатів поруч з Мартіном Ф'єрро.
Для європейця світ – космос, у якому кожен внутрішньо відповідає тій функції, яку виконує; для аргентинця він – хаос. Європеєць і північноамериканець вважають гарною книгу, що здобула якусь премію; аргентинець припускає, що – незважаючи на премію – книга може бути непоганою. Взагалі аргентинець не вірить в обставини. Він може не знати історію про те, що серед людей завжди живуть тридцять шість праведників – Lamed Wufniks, – вони невідомі людям, але на них тримається світ; почувши цю історію, аргентинець не здивується, що праведники безіменні й невідомі… Аргентинський національний герой – самітник, який б'ється проти багатьох чи то нині (Ф'єрро, Морейра{556}, Чорна Мураха{557}), чи то в майбутньому, чи то в минулому (Сегундо Сомбра). Інші літератури не мають нічого схожого. Звернімося, приміром, до творчості двох видатних європейських письменників: Кіплінґа та Франца Кафки. На перший погляд, між ними немає нічого спільного, однак провідною темою одного є обстоювання порядку (автострада в "Kim"[318], міст у "The Bridge Builders"[319], римський мур у "Puck of Pook's НіІІ"[320]); а другого – нестерпна й трагічна самотність людини, яка не може знайти для себе бодай найскромнішого місця у світовому порядку.
Можуть завважити, що названі мною риси є суто негативними або анархічними; до того ж їх неможливо пояснити з політичної точки зору. Наважусь стверджувати протилежне. Найбільшою проблемою нашого часу (з пророчим осяянням її окреслив майже забутий нині Спенсер) є дедалі сильніше втручання Держави в дії індивіда; у боротьбі проти цього зла, ім'я якому комунізм і нацизм, аргентинський індивідуалізм, досі, можливо, непотрібний або шкідливий, знайде виправдання та свої завдання.
Без надії, але з ностальгією я розмірковую над абстрактною можливістю існування партії, яка була б близька аргентинцям; партії, яка пообіцяла б нам, сказати б, мінімум урядування.
Націоналізм прагне зачарувати нас видінням безмежно надокучливої Держави; ця утопія, втілена на землі, могла б зробитися рятівною, змусивши всіх вимріяти і зрештою створити її протилежність.
Буенос-Айрес, 1946 р.
Кеведо
Історія літератури, як і кожна історія, повна загадок. Жодна з них не бентежила й не бентежить мене так, як дивна часткова слава, що випала на долю Кеведо. У списках всесвітньо відомих імен його ім'я відсутнє. Я доклав чимало зусиль, аби збагнути причини цього безглуздого замовчування; якось в одній уже забутій лекції я, здавалося, знайшов причину в тому, що його суворі сторінки не породжують і навіть не терплять бодай найменшої сентиментальної паузи. ("Бути чутливим означає мати успіх", – завважив Джордж Мур). Для слави, казав я, письменникові зовсім не обов'язково виявляти сентиментальність, однак необхідно, щоб його твір або якась обставина біографії стимулювали патетику. Ні життя, ні мистецтво Кеведо, розмірковував я, не пасують для цих слізливих гіпербол, повторення яких віщує славу…
Не знаю, чи вірне моє тлумачення; нині я додав би до нього таке: потенційно Кеведо не нижчий за інших, але він не зміг знайти символ, який би заволодів уявою людей. Гомер має Пріама, котрий цілує руки вбивці Ахіллесові; Софокл має царя, котрий відгадує загадки і якого фортуна змушує відгадати власне жахливе приречення; Лукрецій має нескінченну зоряну безодню і суперечності між атомами; Данте – дев'ять кіл Пекла і райську Троянду; Шекспір – власні світи насильства та музики; Сервантес – щасливі перипетії Санчо й Дон Кіхота; Свіфт – республіку щасливих коней і озвірілих ієху; Мелвілл{558} – ненависть і любов Білого Кита; Франц Кафка – розгалужені огидні лабіринти. Не існує такого письменника, який мав би світову славу і не викарбував якийсь символ; і символ цей, варто нагадати, не завжди об'єктивний і не завжди лежить на поверхні. Ґонґора{559} або Маларме, наприклад, продовжують жити як типи письменника, котрий наполегливо працює над таємничим твором; Вітмен – як напівбожественний головний герой "Leaves of Grass"[321]. А від Кеведо залишився тільки карикатурний образ. "Найблагородніший з іспанських стилістів перетворився на кумедну фігуру", – завважив Леопольдо Лугонес ("Єзуїтська імперія", 1904, стор. 59).