Буенос-Айрес, 1951 р.
Відлуння одного імені
Роз'єднані в часі й просторі один Бог, одна мрія та один безумець, котрий усвідомлює, що він безумець, повторюють один незрозумілий вислів; завдання цих нотаток – переповісти й зважити ці слова та їх відлуння.
Первісний уривок зі Святого Письма загальновідомий. Він міститься у третій главі другої книги П'ятикнижжя{755} Мойсеєвого, що зветься "Вихід". Там ми читаємо, що вівчар Мойсей, автор і головний герой книги, спитав у Бога, яке ім'я Його, і Той відповів: "Я Той, що є". Перш ніж розглядати ці загадкові слова, мабуть, не завадило б згадати, що для магічного та первісного розуму імена – не довільні знаки, а істотна частка того, що вони визначають[482]. Так, австралійські аборигени отримують таємні імена, які не мусять чути люди з сусіднього племені. Такий же звичай був поширений у стародавніх єгиптян, кожна людина тут мала два імені: мале ім'я – відоме всім, і справжнє, або велике ім'я, що трималось у таємниці. З "Книги мертвих"{756} відомо, що після смерті тіла душа наражається на безліч небезпек; і чи не найбільша з них – це забути власне ім'я (втратити свою ідентичність). Так само важливо знати справжні імена богів, демонів і назви брам, що ведуть в інший світ[483]. Жак Вандьє{757} зазначає: "Досить знати ім'я божества чи обожненої істоти, щоб мати владу над нею". ("La religion égyptienne"[484], 1949). Водночас Де Квінсі нагадує, що справжня назва Риму трималась у секреті; в останні дні Республіки Квінт Валерій Соран{758} вчинив блюзнірство, розголосивши її, тож був страчений.
Дикун приховує своє ім'я, щоб його не могли вбити, довести до безумства або поневолити за допомогою чаклунства. Цей забобон або щось таке ґрунтується на поняттях "облуда" та "лайка"; ми не зносимо, коли до звуків нашого імені додаються певні слова. Маутнер проаналізував і затаврував цю властивість людського розуму.
Мойсей запитав у Господа, яке Його ім'я: як ми вже бачили, йшлося не про філологічну цікавість, а про те, щоб з'ясувати, хто є Богом, вірніше, що є Богом. (У IX столітті Еріуґена напише, що Бог не знає, ні хто він, ні що він, бо він ніщо і ніхто.)
Які тлумачення спричинила приголомшлива відповідь Мойсею? Християнські теологи вважають, що слова "Я Той, що є" свідчать, нібито насправді існує лише Бог або, як напучає Маггід із Межерича{759}, слово "Я" може бути вимовлене лише Богом. Вчення Спінози, що розглядає протяжність і час просто як атрибути вічної субстанції, яка і є Богом, підносить цю ж саму думку. "Бог насправді існує; а от ми не існуємо", – висловився подібним чином один мексиканець.
Згідно з цим першим тлумаченням, "Я Той, що є" – твердження онтологічне. Дехто вважає, що відповідь обминає саме запитання; Бог не каже, хто він, оскільки відповідь виходить за межі людського розуміння. Мартін Бубер зазначає, що "Ehysh asher ehysh" можна перекладати також як "Я Той, хто буде" або "Я там, де Я перебуватиму". Мойсей, на кшталт єгипетського чаклуна, нібито запитує в Бога Його ім'я, щоб мати над Ним владу; Бог насправді відповідає йому: "Сьогодні я розмовляю з тобою, але завтра можу прибрати будь-яку форму, і це можуть бути утиски, несправедливість і ворожість". Так написано в "Gog und Magog"[485].
Поширене різними мовами – "Ich bin der ich bin", "Ego sum qui sum", "I am that I am" – напутливе ім'я Бога, яке хоч і складається з багатьох слів, є більш непроникним і міцним, ніж імена, що складаються з одного-єдиного слова, підносилось і ясніло у віках, поки 1602 року Вільям Шекспір не написав одну комедію. В цій комедії перед нами постає, хоча й побічно, один солдат, хвалько та боягуз, такий собі miles gloriosus[486], котрому завдяки хитрості вдається вибитися в капітани. Шахрайство викривається, чоловіка публічно засуджено, і тоді втручається Шекспір і вкладає йому в уста слова, що, наче в кривому дзеркалі, відбивають інші слова – сказані Богом у Нагірній проповіді: "Я вже не капітан, але маю їсти, пити та спати, як капітан; те, ким я є, змусить мене жити". Так каже Перолс і раптом перестає бути традиційним персонажем комедії й стає людиною та людством.
Останнє тлумачення було зроблено під час тривалої агонії Свіфта тисяча сімсот сорок якогось року – всі ці роки, мабуть, здавалися йому однією нестерпною миттю, різновидом пекельної вічності. Свіфт відзначався холодним розумом і люттю, а проте його (як і Флобера) завжди зачаровувала недоумкуватість – можливо, тому, що він знав: наприкінці його чекає безумство. У третій частині "Гуллівера" він зі скрупульозною ненавистю вигадав плем'я старезних безсмертних людей, неспроможних задовольнити свій млявий апетит, нездатних розмовляти між собою, бо плин часу змінив мову, ані читати, бо вони не можуть утримати в пам'яті попередній рядок. Можна припустити, що Свіфт вигадав цей жах, оскільки сам його боявся або, ймовірно, хотів зачаклувати. 1717 року він сказав Юнґу, авторові "Night Thoughts"[487]: "Я, мов це дерево, почну помирати з верхів'я". Свіфт залишається з нами не стільки в плині своїх днів, скільки в кількох жахаючих фразах. Такими ж повчальними й похмурими є часом і слова, сказані про нього самого, мовби ті, хто висловлює свою думку про Свіфта, не хочуть йому поступатися. "Думати про нього однаково, що думати про занепад великої імперії", – написав Теккерей. Одначе найбільш вражаючим є те, як він застосував таємничі слова Бога.
Глухота, запаморочення, страх перед божевіллям і зрештою недоумкуватість посилювали меланхолію Свіфта. Він починав упадати в безпам'ять. Не хотів носити окуляри, не міг читати і вже був нездатний щось писати. Кожного дня він благав Бога про смерть. Та одного дня всі почули, як цей помираючий безумний старий чи то покірливо, чи то відчайдушно, або як людина, котра чіпляється за свою непозбутню сутність, повторює: "Я той, хто є, я той, хто є".
"Хоч і нещасливий, але я є", – ось що, мабуть, відчував Свіфт і ще: "Я – частинка Всесвіту, така ж неминуча й необхідна, як і інші", і ще: "Я те, чим Бог хоче, щоб я був, я те, чим зробили мене всесвітні закони", і, можливо, ще: "Бути – це бути всім".