Я підібрав деякі закиди Велса; з літературної точки зору вони не закарбовуються в пам'яті; окремі видаються мені несправедливими, однак свідчать про безсторонність його гніву чи обурення. Вони також свідчать про свободу, якою користуються письменники в Англії у доленосні години війни. Важливішою за це епіграматичне буркотіння (з якого я навів лише невеличку дещицю і яке легко збільшити в три-чотири рази) є теорія цього революційного підручника. Цю теорію можна звести до чіткої альтернативи: або Англія ототожнить свою справу із загальною революцією (революцією федералізованого світу), або перемога неможлива й марна. Розділ XII (сторінки 48–54) визначає засади нового світу. В трьох останніх розділах дискутуються менш важливі питання.
Велс, як це не дивно, не нацист. Як це не дивно, тому що майже всі мої сучасники є такими, хоча й заперечують або не усвідомлюють цього. З 1925 року немає жодного публіциста, який би не вважав, що сам неминучий та банальний факт народження в певній країні й належності до певної раси (або до певної суміші рас) не є винятковим привілеєм і достатнім талісманом. Прихильники демократії, котрі гадають, нібито різняться від Ґеббельса, переконують читачів – мовою своїх супротивників – прислухатися до биття власного серця, в якому відлунює голос крові та батьківщини. Пригадую деякі неймовірні дискусії часів громадянської війни в Іспанії. Одні називали себе республіканцями; інші – націоналістами; ще інші – марксистами; і всі мовою гауляйтера розводилися про расу та народ. Навіть прибічники серпа та молота виявилися расистами… З деяким приголомшенням пригадую також одне зібрання, скликане, щоб засудити антисемітизм. Існує багато причин для того, щоб я не був антисемітом; головна з них така: різниця між євреями та неєвреями видається мені загалом несуттєвою, іноді уявною або невідчутною. Ніхто того дня не хотів поділяти мою точку зору; всі твердили, буцімто німецький єврей дуже відрізняється від німця. Марно я нагадував їм, що Адольф Гітлер каже те саме; марно наполягав, що зібрання, спрямоване проти расизму, не мусить миритися з доктриною обраної раси; марно наводив мудрі слова Марка Твена{698}: "Я не питаю, до якої раси належить людина; досить того, що вона людина; нічого гіршого бути не може" ("The Man that Corrupted Hadleyburg"[430], стор. 204).
У цій книзі, як і в інших – "The Fate of Homo Sapiens", 1939; "The Common Sence of War and Peace"[431], 1940, – Велс змушує нас пригадати нашу людську сутність і приборкати наші незначні відмінності, якими б пафосними чи колоритними вони не були. Насправді це погамування не надмірне: воно обмежується тим, що вимагає від держав – заради кращого співіснування – те, що звичайна ввічливість вимагає від людей. "Ніхто при здоровому глузді, – заявляє Велс, – не подумає, нібито громадяни Великої Британії є обраним народом, найблагороднішим видом нацистів, які сперечаються за гегемонію в світі з нацистами. Вони – бойовий фронт людства. Якщо вони не є таким фронтом, вони – ніщо. Цей обов'язок є їхнім привілеєм".
"Let the People Think"[432] – така назва збірника нарисів Бертрана Расела. Велс у творі, коментар до якого я окреслив, змушує нас переосмислити всесвітню історію, не віддаючи нікому переваги географічного, економічного чи етнічного характеру; Расел також дає поради щодо спільності. У третій статті – "Free thouht and official propaganda"[433] – він пропонує, щоб у початковій школі навчали читати і водночас не довіряти газетам. Мені здається, цей сократівський шкільний предмет не був би зайвим. Серед моїх знайомих у цьому сенсі мало хто вміє читати навіть по складах. Вони дозволяють ошукувати себе за допомогою друкарських викрутасів; гадають, буцімто подія мала місце, бо так надруковано великими чорними літерами; вони плутають правду з дванадцятим кеглем; не хочуть зрозуміти, що фраза "Всі спроби агресора просунутися далі пункту Б зазнали нищівної поразки" – звичайний евфемізм, ужитий для того, щоб визнати втрату пункту Б. Гірше того: вони певним чином вдаються до магії, вважають, що писати про страхіття означає співробітничати з ворогом… Расел пропонує, щоб Держава спробувала зробити людям щеплення проти цих забобонів і цих софізмів. Наприклад, він наполягає, щоб учні вивчали останні поразки Наполеона, читаючи вочевидь переможні видання "Moniteur"[434]. Він планує, приміром, такі завдання: вивчивши за англійськими джерелами історію воєн із Францією, викласти письмово цю історію з точки зору французів. Наші "націоналісти" вже застосовують цей парадоксальний метод: викладають аргентинську історію з точки зору іспанців, якщо не кечуа чи керанді{699}.
З інших статей не менш влучною є "Генеалогія фашизму". На самому початку автор зауважує, що політичні дії випливають із дуже давніх поглядів, і завжди минає багато часу між поширенням якоїсь доктрини та її застосуванням. Це так: "мінлива дійсність", яка надихає нас або доводить до розпачу і часом нас знищує, є не що інше, як недосконале відлуння давніх суперечок. Жахливий Гітлер із його видимими арміями й таємними агентами – це плеоназм Карлайла (1795–1881) і навіть Й. Г. Фіхте (1762–1814); Ленін – транскрипція Карла Маркса. Відтак справжній інтелектуал уникає дискусій на сучасні теми: дійсність завжди анахронічна.
Расел приписує теорію фашизму Фіхте й Карлайлу. Перший у четвертій і п'ятій із знаменитих "Reden ап die deutsche Nation"[435] обґрунтовує вищість німців безперервним володінням чистою мовою. Цей аргумент майже наскрізь облудний; ми можемо припустити, що на землі не існує жодної чистої мови (навіть якби це були окремі слова, все одно не йдеться про їхні образи; навіть якщо пуристи кажуть "спорт", вони уявляють "sport"); ми можемо нагадати, що німецька мова не така "чиста", як мова басків або готентотів{700}; ми можемо запитати, чим "чиста" мова краща… Більш складним та промовистим є внесок Карлайла. 1843 року він написав, що демократія – це відчай через неможливість знайти героїв, які б нас спрямовували. 1870 року захоплено вітав перемогу "поблажливої, шляхетної, глибокодумної, міцної та милосердної Німеччини" над "хвалькуватою, марнославною, жестикулюючою, задерикуватою, метушливою, надмірно чутливою Францією" ("Miscellanies"[436], том сьомий, сторінка 251). Він прославляв Середньовіччя, засуджував парламентське марнотратство, обстоював пам'ять бога Тора, Вільгельма Безбатченка{701}, Кнокса{702}, Кромвеля, Фрідріха II{703}, похмурого доктора Франсії{704} та Наполеона, мріяв про світ, який не був би "хаосом із виборчими урнами", виступав проти скасування рабства, пропонував переробити статуї – "потворні бронзові солецизми" – на корисні бронзові ванни, вихваляв смертну кару, наполягав, що в кожному населеному пункті має бути казарма, низькопоклонничав перед вигаданою ним тевтонською расою. Ті, кого цікавлять інші його прокльони чи вихваляння, можуть звернутися до "Past and Present" (1843) та "Latterday Pamphlets"[437], датованих 1850 роком.