Паскаль, кажуть нам, знайшов Бога, проте він виявляє цю радість не так переконливо, як самотність. Щодо останньої, тут він неперевершений; досить пригадати знаменитий фрагмент 207 за виданням Брюнсвіка ("Combien de royaumes nous ignorent!"[388]) і ще один, попередній, в якому йдеться про "безмірну нескінченність просторів, мені невідомих, які так само не знають про мене". В першому багатозначне слово "царств" і зневажливе дієслово наприкінці вражають фізично; якось я навіть вирішив, що цей вигук біблійного походження. Пам'ятаю, я передивився Святе Письмо; я не знайшов місце, яке шукав і якого, можливо, не існує, зате надибав блискучу антитезу, полохливі слова людини, котра відчуває свою наскрізну наготу перед спогляданням Бога. Апостол каже (Перше послання святого апостола Павла до Коринтян, 13, 12): "Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я".
Не менш показовим є фрагмент 72. У другому абзаці Паскаль стверджує, що природа (простір) – це "нескінченна сфера, центр якої є скрізь, а окружність – ніде". Паскаль міг натрапити на цю сферу у Рабле (III, 13), котрий приписує її Гермесу Трісмегісту, або в символічному "Романі про Троянду"{656}, що пов'язує її з Платоном. Це не має значення; важливо те, що метафора, яку вживає Паскаль для визначення простору, застосовувалася його попередниками (а також сером Томасом Брауном у "Religio Medici"[389]) для визначення божественного[390]. Не велич Творця, а велич Творіння вражає Паскаля.
Витлумачивши у нетлінних словах розлад і нікчемність самотньої смерті, він зробився одним з найпатетичніших людей у Європі; застосувавши до апологетичного мистецтва обчислення правдоподібності, – одним з найбільших марнолюбців. Він не містик; він належить до тих затаврованих Сведенборгом християн, котрі вважають небо нагородою, а пекло – покаранням і – звиклі до меланхолійних роздумів – не вміють розмовляти з ангелами[391]. Для нього Бог важить менше, ніж аргументи тих, хто його заперечує.
Це видання[392] за допомогою складної системи друкарських знаків прагне відтворити "незавершений, різкий і химерний" характер рукопису; воно вочевидь досягло цієї мети. А от примітки виглядають убого. Так, на стор. 71 першого тому надруковано фрагмент, в якому у семи рядках викладено знаменитий космологічний доказ святого Томи{657} та Ляйбніца; видавець не визнає його й зазначає: "Можливо, Паскаль надає тут слово безвірнику".
Під деякими текстами видавець наводить схожі висловлювання Монтеня або зі Святого Письма; цю роботу слід було б розширити. Щоб проілюструвати "Pari"[393], варто було б процитувати деякі тексти Арно{658}, Симона{659} та Аль Газалі{660}, що відзначив Асін Паласіос ("Сліди ісламу", Мадрид, 1941); щоб проілюструвати фрагмент, спрямований проти живопису, – те місце з книги "Республіка", де сказано, що Бог створює архетип стола, а столяр – подобу його; щоб проілюструвати фрагмент 72 ("Je luі veux peindre l'immensité… dans l'enceinte de ce raccourci d'atome"…[394]), – концепцію мікрокосму, що передувала йому і згодом відродилась у Ляйбніца ("Монадологія", 67) та Гюґо ("La chauve-souris"[395]):
Le moindre grain de sable est un globe qui roule
Trainant comme la terre une lugubre foule
Qui s'abhorre et s'achame…[396]
Демокрит гадав, що в нескінченності існують однакові світи, в яких однакові люди мають незмінно однакові долі; Паскаль (на якого могли також вплинути давні слова Анаксагора{661} про те, що "в усьому є частинка всього") вмістив ці схожі світи одні в одних таким чином, що в просторі не існує жодного атома, в якому б не містилися всесвіти, ані всесвіту, що не був би також і атомом. Логічно було б думати (хоча він цього не сказав), що Паскаль бачив себе нескінченно помноженим у них.
Аналітична мова Джона Вілкінса
Я пересвідчився, що в чотирнадцятому виданні "Епсусіоpaedia Britannica" відсутня стаття про Джона Вілкінса. Таке упущення цілком справедливе, якщо пригадати банальність самої статті (двадцять рядків суто біографічних даних: Вілкінс народився 1614 року, Вілкінс помер 1672 року, Вілкінс був капеланом принца Карла Людвіга; Вілкінса було призначено ректором одного з оксфордських коледжів; Вілкінс був першим секретарем Королівського товариства в Лондоні й таке інше); а проте це упущення непробачне, якщо взяти до уваги умоглядну творчість Вілкінса. Він мав безліч успішних зацікавлень: його цікавили теологія, криптографія, музика, виробництво прозорих вуликів, рух невидимої планети, можливість подорожі на Місяць, можливість і принципи всесвітньої мови. Цій останній проблемі він присвятив книгу "An Essay towards a Real Character and a Philosophical Language"[397] (600 сторінок великого ін-кварто, 1668). У нашій Національній бібліотеці немає примірників цієї книги; для написання цих нотаток я звертався до "The Life and Times of John Wilkins"[398] (1910) П. А. Райта Гендерсона{662}; "Woerterbuch der Philosophie"[399] (1924) Фріца Маутнера; "Delphos"[400] (1935) Сильвії Пенкхерст{663}, "Dangerous Thoughts"[401] (1939) Ланселота Гогбена{664}.
Всім нам колись доводилося чути безапеляційні дискусії, коли якась дама, вдаючись до вигуків та анаколуфів{665}, присягається, що слово "місяць" більш (або менш) експресивне, ніж слово "moon"[402]. Окрім безперечного спостереження, що односкладове "moon", мабуть, більш вдале для відтворення дуже простого предмета, ніж двоскладове "місяць", до цієї дискусії нічого додати; за винятком складних похідних слів, усі мови світу (не виключаючи й волапюк{666} Йогана Мартіна Шлеєра{667} та романську інтерлінгву{668} Пеано) однаково невиразні. Немає такого видання "Граматики" Королівської академії, яке б не вихваляло "завидний скарб барвистих, влучних і експресивних слів надзвичайно багатої іспанської мови", однак це – звичайнісіньке безпідставне похваляння. Тим часом та ж таки Королівська академія через кожні кілька років опрацьовує словник, що визначає іспанські слова… У вигаданій Вілкінсом у середині XVII століття всесвітній мові кожне слово само себе визначає. Декарт у листі, датованому ще листопадом 1629 року, завважив, що завдяки десятковій системі числення ми протягом одного дня можемо навчитися визначати всі кількості аж до нескінченності й записувати їх новою мовою – мовою цифр[403]; він також запропонував створити аналогічну спільну мову, яка б упорядковувала й охоплювала всі людські думки. 1664 року Джон Вілкінс взявся за цю справу.