Одного дня 1840 року він записав: "Ось я тут, у моїй звичній кімнаті, де я, здається, жив завжди. Тут я створив багато оповідань, чимало з них я згодом спалив, чимало, поза сумнівом, заслуговують на цю полум'яну долю. Це зачарована кімната, бо її простір заповнювали тисячі видінь, деякі з них тепер зробилися видними світові. Часом мені здавалося, нібито я лежу в труні – холодний, нерухомий, закляклий, часом мені здавалося, що я щасливий… Тепер я починаю розуміти, чому впродовж стількох років я залишався в'язнем цієї самотньої кімнати, чому не зміг розбити її невидимі ґрати. Якби я зумів утекти раніше, нині я зробився б суворим і черствим, і моє серце було б укрите земним порохом… Насправді ми лише примари…" В рядках, які я щойно навів, Готорн згадує "тисячі видінь". Ця цифра не здається гіперболою; дванадцять томів повного зібрання творів містять лише незначну частину того, що Готорн накреслив у своєму щоденнику. (Серед завершених є один – "Mr. Higginbotham's Catastrophe" ("Повторювана смерть"), – що випереджає детективний жанр, вигаданий По.) Міс Марґарет Фуллер{593}, котра спілкувалася з ним в утопічному товаристві Брук Фарм, згодом писала: "З цього океану нам дісталося лише кілька крапель", а Емерсон, котрий також був його другом, вважав, що Готорн так і не розкрив повністю свій масштаб. Готорн одружився 1842 року, тобто в тридцять вісім років; до цієї дати він жив майже повністю уявним, розумовим життям. Він працював у митниці в Бостоні, був консулом Сполучених Штатів у Ліверпулі, жив у Флоренції, Римі та Лондоні, але його реальністю завжди був примарний присмерковий або місячний світ фантастичних вигадок.
На початку лекції я згадав теорію психолога Юнґа, котрий порівнював літературні вигадки з вигадками сновидінь, літературу зі снами. Цю теорію, мабуть, не можна застосовувати до іспаномовних літератур, які послуговуються словником і риторикою, а не фантазіями. А проте вона відповідає літературі північноамериканській. Вона (так само як література англійська чи німецька) більш схильна вигадувати, ніж відображати; творити, ніж спостерігати. Від цієї властивості походить дивне схиляння північноамериканців перед реалістичними творами, яке змушує їх вважати, приміром, Мопассана{594} більш значним письменником, ніж Гюґо. Причина в тому, що північноамериканський письменник може стати Гюґо, але Мопассаном йому зробитися важко. Порівняно з літературою Сполучених Штатів, яка дала чимало талантів і мала вплив на Англію та Францію, наша аргентинська література ризикує здатися дещо провінційною; а проте в XIX столітті вона дала кілька реалістичних сторінок – деякі чарівно жорстокі твори Ечеверрії{595}, Аскасубі{596}, Ернандеса{597}, маловідомого Едуардо Ґутьєрреса, – які північноамериканці досі не перевершили (а можливо, і не зрівнялися з ними). Мені можуть заперечити, що Фолкнер{598} не менш брутальний, ніж наша література про ґаучо. Авжеж, це правда, і я це знаю, але в його брутальності є щось від галюцинації. Вона радше інфернальна, ніж земна. На кшталт сновидінь, жанру, вигаданого Готорном.
Він помер 18 травня 1864 року в горах Нью-Гемпшира. Його смерть була спокійною і таємничою, бо сталася вві сні. Ніщо не заважає нам уявити, що він помер, бачачи сон, ми навіть можемо вигадати історію, що йому наснилась, – останню у нескінченній низці історій – і те, як її увінчала або перекреслила смерть. Колись я, можливо, напишу її та спробую більш-менш прийнятною оповіддю виправдати цю невдалу й просторікувату лекцію.
Ван Вік Брукс у "The Flowering of New England"[339], Д. Г. Лоуренс{599} y "Studies in Classic American Literature"[340] та Людвіґ Левісон y "The Story of American Literature"[341] аналізують і оцінюють творчість Готорна. Існує чимало біографій. Я користувався тією, яку 1879 року написав Генрі Джеймс для серії Морлі "English Men of Letters".[342]
Після смерті Готорна інші письменники успадкували його завдання бачити сни. В наступній лекції, якщо на це буде ваша згода, ми розглянемо славу та муки По, в якого сни переросли в кошмари.
Валері як символ
Наближати Вітмена до Поля Валері – справа, на перший погляд, безпідставна і (що набагато гірше) безглузда. Валері – символ безмежної майстерності й водночас – нескінченних сумнівів; Вітмен – майже недоречної, але титанічної схильності почуватися щасливим; Валері – блискуче втілення лабіринтів духу, Вітмен – мимрення тіла. Валері – символ Європи та її лагідних сутінків; Вітмен – світанку, що сходить над Америкою. Увесь світ літератури, мабуть, не знає двох більш антагоністичних постатей, які б уособлювали поняття "поет". А проте вони мають дещо спільне: поезія обох зачаровує менше, ніж створений нею взірець поета. Тож англійський поет Леселз Еберкромбі{600} мав усі підстави звеличити Вітмена за те, що той створив "із скарбів власного шляхетного досвіду цей живий індивідуальний образ, який зробився одним із небагатьох справжніх надбань сучасної поезії: свій власний образ". Присуд розпливчастий і перебільшений, однак має ту перевагу, що не ототожнює Вітмена – літератора, шанувальника Теннісона з Вітменом – напівбожественним героєм "Leaves of Grass". Різниця суттєва; Вітмен писав свої твори від імені вигаданого створіння, частиною якого був він сам, а частиною – кожен із його читачів. Звідси – розбіжності, що дратували критику; звідси – звичка позначати поезії назвами місцевостей, де він ніколи не був; звідси – на такій-то сторінці його твору згадка, нібито він з'явився на світ в одному з південних штатів, а на іншій (і насправді) – в Лонґ-Айленді.
Одне із завдань творів Вітмена – зобразити певну людину, Волта Вітмена, – яка втішається безмежним і безтурботним щастям; не менш гіперболічним і примарним постає образ людини у творах Валері. На відміну від Вітмена, він не звеличує такі людські якості як добродійність, завзяття і прагнення щастя; він звеличує розумові здібності. Валері створив Едмона Теста – героя, який міг би зробитися одним із міфів нашого століття, якби всі ми – в глибині душі – не вважали його звичайнісіньким Doppelgänger[343] самого Валері. Для нас Валері – це Едмон Тест. Тобто Валері – така собі похідна від шевальє Дюпена Едгара Аллана По і незбагненного Бога теологів. Насправді це, мабуть, не зовсім так.