— Страхопуд, — відказала баба Момбі. — Він чудово дасть усьому раду, я вже про це подбаю.
Чіпові було хоч вовком вий.
— Чому ви не обернете мене хоча б у цапа або в курча? — запитав він боязко. — Навіщо вам мармурова статуя?
— А от навіщо, — пояснила бабега. — Коли настане весна, я зроблю квітник, а посеред квітів поставлю мармурову статую — для краси. Мені аж дивно, чому я раніше до цього не додумалась? Це ж треба було стільки часу тебе терпіти…
Чіп аж холодним потом обливався, слухаючи таке жахіття, але й далі сидів не рухаючись і тільки стривожено позирав на казанок.
— А може, воно й не подіє? — прошепотів він повним відчаю голосом.
— Навряд, — відрізала баба Момбі, шкірячись. — Я рідко коли помиляюся.
Знову запала напружена тиша. Довго вони сиділи, не кажучи й слова, а коли стара Момбі нарешті зняла казанок із вогню, вже добігало до півночі.
— Треба, щоб зілля охололо, а вже тоді його питимеш, — мовила стара чаклунка, що, попри всі заборони, таки була справжньою відьмою. — Тепер ходімо спати, а як розвидниться, я погукаю тебе і оберну в мармурову статую.
Сказавши це, вона взяла казанка, що парував, і пошкутильгала до своєї кімнати. Грюкнули двері, й Чіп почув, як у замковій шпарині повернувся ключ.
Була вже глупа ніч, але Чіп не лягав спати, а все сидів і дивився на жаринки, що тихо дотлівали у вогнищі.
3 розділ
Втеча
Чіп сидів і думав. "Аякже, бути мармуровою статуєю. — обурювався він подумки. — Це ж треба!"
Вона мене терпіла й тепер хоче мене спекатися? Найпростіше — обернути мене в статую. Який нормальний хлопець захоче все життя стирчати на квітковій клумбі!? Я знаю, що робити! Поки стара не примусила мене випити оте пійло з казанка, беру я ноги на плечі, та й згадуй як звали.
Чіп дочекався, поки з кімнати долине хропіння, а це означало, що бабега Момбі міцно спить, тоді тихенько встав і підійшов до мисника, аби знайти щось поїсти.
"Ніхто не вирушає в дорогу без їжі", — думав він, нишпорячи по вузеньких поличках.
Ось йому під руку трапилося кілька сухариків. По сир, який баба Момбі купувала в селі, довелося лізти в кошик. Порпаючись у ньому, Чіп знайшов перцівничку з тим самим життєдайним порошком.
"Можна прихопити і його, — подумав хлопець, — а то бабище стільки шкоди наробить!.."
І він поклав перцівничку в кишеню до сухарів і сиру.
Потім Чіп тихенько вийшов із хати й зачинив двері на засув. Небо надворі було зоряне й місячне, і після тісної та смердючої кухні ніч здалася хлопцеві привітною і напрочуд спокійною.
— Втечý й навіть не заплáчу, — тихо сказав Чіп, — бо я ніколи не любив отієї карги. Мені взагалі дивно, як я стільки часу з нею жив.
І він уже неквапно рушив до дороги, коли йому сяйнула думка.
Чіп зупинився.
— Щось не хочеться залишати Гарбузову Голову на ласку баби Момбі, — пробурмотів він. — Та й кому, як не мені, він має належати. Що з того, що вона його оживила. Я ж його зробив!
Він повернувся назад, зайшов до стайні та відімкнув загороду, в якій бабега Момбі залишила гарбузоголового страхопуда.
Джек стояв посеред загороди, і при місячному світлі Чіп побачив, що усмішка його така сама весела, як і перше.
— Гайда! — гукнув його хлопець і махнув рукою.
— Куди? — запитав Джек – Гарбузова Голова.
— Скажу тобі, щойно сам знатиму, — запевнив його Чіп, нездатний стримати усмішку на вигляд гарбузової мармизи. — А поки що просто ходімо.
— Чудово, — промовив Джек, незґрабно переставляючи ноги, і вийшов зі стайні, весь осяяний місячним світлом.
Чіп повернув у бік дороги, і страхопуд пішов слідом. Джек ішов якось дивно, весь час накульгуючи, а одне його коліно деколи згиналося не вперед, а назад, і тоді він мало не падав. Утім, дуже скоро страхопуд і сам помітив свою ваду, тож ступав уже обережніше і мав із ногою менше клопоту.
Чіп не спиняючись простував стежкою, а Джек поспішав за ним. Може, вони йшли не так швидко, як би того хотілося Чіпові, зате не гаяли часу на зупинки, і коли зайшов місяць, а над вершинами гір з'явилися перші сонячні промені, від хатинки старої Момбі їх відділяла така відстань, що хлопець вже нітрохи не боявся погоні.
Та й він уже стільки разів звертав на бічні стежки, що якби комусь і спало на думку погнатися за втікачами, ніхто не відгадав би, куди вони пішли й де їх шукати.
Радий-радісінький, що він уникнув перетворення на мармурову статую, принаймні поки що, Чіп нарешті оголосив зупинку й сів на придорожній камінь.
— Давай поснідаємо, — запропонував він.
Джек – Гарбузова Голова здивовано зиркнув на Чіпа, але від трапези відмовився.
— Мені здається, що я зовсім не схожий на вас, — сказав страхопуд.
— Це я й так знаю, — промовив Чіп. — То ж я тебе зробив.
— Та ну! Ти?! — здивувався страхопуд.
— А хто ж іще. І вирізав, і склав докупи. Вирізав очі, носа, вуха, рот, — гордо промовив Чіп. — І одягнув тебе теж я.
Джек пильно себе оглянув.
— Просто диво, що це тобі так вдалося, — зауважив він.
— Нічого особливого, — скромно відповів Чіп, бо він уже починав помічати всі вади свого страхопуда. — Якби я знав, що нам доведеться мандрувати разом, то зробив би тебе трохи кращим.
— Це ж як виходить, — озвався Гарбузова Голова тоном, що мав би означати здивування, — що ти — мій творець, мій опікун і мій батько!
— Або твій винахідник, — промовив Чіп і розсміявся. — Так, синку, я теж так думаю!
— Отже, я маю в усьому тебе слухатися, — вів далі страхопуд, — а ти маєш допомагати мені.
— Еге ж, саме так, — погодився Чіп, підводячись із каменя. — Тож ходімо звідси, поки ще не пізно.
— А куди ми йдемо? — запитав Джек, коли вони знову рушили стежкою.
— Ну, я достеменно не знаю, — зізнався хлопець, — але мені здається, що ми йдемо на Південь, тож рано чи пізно потрапимо до Смарагдового міста.
— А що це за місто таке? — зацікавився Джек.
— О, це столиця всієї Країни Оз, а ще — найбільше місто Країни Оз. Сам я в ньому ще не бував, але чув від інших, як воно виникло. Його збудував могутній і дивовижний чарівник на ім'я Оз, а ще там геть усе зелене — точнісінько так само, як у Країні бороданів усе фіалкове.
— То, значить, тут усе фіалкове? — здивувався Джек.
— Ну а яке ж? Чи ти цього не бачиш? — і собі здивувався Чіп.