— Куди летимо? — запитав Чіп, видряпуючись на сидіння дивана й допомагаючи страхопудові, котрий ліз за ним.
— У Південному краю живе чудова Королева, що зветься Глінда Добра, і я певний, що вона з радістю прийме нас усіх, — озвався Солом'яник, вайлувато залазячи на літуна. — Летімо до неї та попросімо в неї поради.
— Непогана пропозиція, — похвалив його Бляшаний Лісоруб, допомагаючи піднятися Брошковому Жуку та вкладаючи Дров'яну Козлу на подушки у кінці диванів. — Я знаю цю Добру Чаклунку, вона не покине нас у скруті.
— Всі сіли? — запитав Чіп.
— Так, — озвався Бляшаний Лісоруб, умощуючись поруч із Солом'яником.
— Злітаймо! — наказав Чіп Блазнюкові. — На південь, будь ласка. Але на висоті мене нудить, тож постарайся летіти не дуже високо, щоб просто не чіплятися за будинки й дерева.
— Гаразд, — коротко відказав Блазнюк.
Він махнув усіма чотирма крилиськами і став повагом підійматися в повітря, а всі, хто сидів усередині, про всяк випадок міцно притиснулися до спинок і похапалися за бильця. У повітрі Блазнюк розвернувся на південь та й полетів, швидко, велично.
— Якщо весь час летіти на такій-от висоті, наш політ справлятиме незабутнє враження, — зауважив Освічений Брошковий Жук.
— Йому враження в голові, — пробурчав Солом'яник. — Тримайся краще, бо впадеш — і згадуй як звали. Хитавиця в літуна — будь здоров!
— Скоро стемніє, — зауважив Чіп, позираючи на сонце, що котилося до небокраю. — Може, десь приземлимося та перечекаємо до ранку? Цікаво, чи Блазнюк літає вночі, чи ні.
— Мені й самому це цікаво, — тихенько озвався Блазнюк. — Я ніколи в житті не літав. У мене були ноги, й бігали вони як вихор. А тепер мені здається, що вони позасинали.
— Тобі правильно здається, — сказав Чіп, — Бо ми не оживляли твоїх ніг.
— Тебе робили для польотів, а не для ходьби, — пояснив Солом'яник.
— Ходити ми й самі вміємо, — додав Брошковий Жук.
— Я починаю розуміти, що від мене треба, — промовив Блазнюк. — Що ж, я годитиму вам усім, чим зможу. — Сказавши це, він затих і якийсь час летів мовчки.
Коли вони пролетіли ще трохи, страхопуд затривожився.
— Хто знає, гарбузові від польоту нічого не станеться? — запитав він.
— Якщо ніякий дурень не викине його за борт, то нічого, — відповів Брошковий Жук. — А от коли гарбузова голова падає на землю, вона відразу ж перетворюється на купу місива.
— Хіба я не просив тебе притримувати свої дурні жарти при собі? — Чіп грізно зиркнув на Брошкового Жука.
— Якби ви знали, скільки жартів я уже притримав, — відповів той. — Та я ж не винний, що мова сама підказує мені один каламбур за другим, а з такою ерудицією, як у мене, просто неможливо не пожартувати раз-другий.
— Тим жартам уже не одна сотня років, — промовив Чіп, — причому вигадували їх люди не дуже освічені.
— Ти нічого не плутаєш? — помітно збентежився Брошковий Жук.
— А що тут плутати, — стенув плечима хлопець. — Можливо, сам по собі Освічений Брошковий Жук — це й справді щось новеньке, та от ті знання, що ти отримав, старі як світ.
Жука, здається, це дуже вразило, і якийсь час він присоромлено мовчав. Солом'яник, міняючи собі місце, побачив на подушках перцівничку, яку Чіп відклав убік, і почав уважно її розглядати.
— Викинь її, — кинув хлопець, — там уже нічого немає. Навіщо тримати цей мотлох?
— Так-таки нічого? — перепитав цікавий Солом'яник і зазирнув усередину.
— Кажу ж, нічого, — відповів Чіп. — Я витрусив увесь порошок.
— Якщо так, то перцівничка має подвійне дно, — підсумував Солом'яник. — Бо дно не може бути з добрячий палець завтовшки!
— Дай-но глянути, — попросив Бляшаний Лісоруб, Солом'яник дав йому перцівничку, Лісоруб оглянув її і сказав: — Ця штука справді має подвійне дно. Гм, а навіщо?
— А ти розбери і подивися, — запропонував Чіп, а сам аж знемагав від цікавості.
— Розібрати? Це можна, — озвався Бляшаний Лісоруб. — Нижнє денце відкручується. Та мої пальці загрубі для цього, поглянь-но, може, ти його відкрутиш?
Чіп узяв у нього перцівничку й легенько відкрутив денце. Між зовнішнім і внутрішнім дном лежав дбайливо згорнутий папірець, а на ньому — три сріблястих пігулки. Обережно, щоб не розсипати пігулки, хлопець дістав папір, розгорнув. На ньому виявилося кілька старанно написаних рядочків.
— Читай уголос, — попросив Солом'яник.
— "Чудодійні бажальні пігулки д-ра Нікідіка, — прочитав Чіп. — Показання до застосування. Проковтнути одну пігулку, тоді рахувати по два до сімнадцяти, а потім загадати бажання. Бажання збувається одразу. УВАГА! Тримати в сухому й темному місці".
— Оце-то знахідка! — зрадів Солом'яник.
— Усім знахідкам знахідка, — серйозно мовив Чіп. — Ці пігулки ще можуть нам знадобитися. А от цікаво, баба Момбі знала, що та перцівничка не проста, а з сюрпризом? Пригадую, вона колись похвалялася, що має життєдайний порошок від цього Нікідіка.
— Він, мабуть, дуже могутній Чаклун! — вигукнув Бляшаний Лісоруб. — Якщо його порошок виявився справжній, то й пігулкам, я певен, також можна довіряти.
— Але даруйте, — озвався Солом'яник, — чи можна долічити до сімнадцяти, якщо рахувати по два? Адже сімнадцять — це непарне число.
— Твоя правда, — відповів Чіп розчаровано. — Як можна порахувати до сімнадцяти, рахуючи по два?
— То що нам користі від тих пігулок? — почав нарікати Джек. — О, як мені гірко! А я вже думав побажати, щоб мій гарбуз ніколи не псувався.
— Не мели дурниць! — обірвав його Солом'яник. — Якби нам вдалося скористатися цими пігулками, ми придумали б набагато цікавіше бажання, ніж твоє.
— Та що ж може бути кращого?! — обурився Джек. — Якби тобі щомиті загрожувала перспектива зіпсуватися, ти зрозумів би мої тривоги.
— Особисто я, — сказав Бляшаний Лісоруб, — дуже тобі співчуваю. Але, оскільки ми не можемо долічити до сімнадцяти, рахуючи по два, тобі ні на що сподіватися, крім як на співчуття.
Тим часом уже зовсім стемніло, над мандрівниками нависли хмари, крізь які не проникало місячне світло. А Блазнюк летів собі й летів, і з кожною годиною його диванне тіло-крісло чомусь усе більше розгойдувалося. Брошковий Жук заявив, що його вже нудить, Чіп теж зблід і почувався дещо пригніченим. Але решта просто повтискалися в спинки сидіння, і схоже було, що вони не мають нічого проти хитавиці, аби тільки їх не повикидало з диванів. Ніч ставала дедалі темнішою, а Блазнюк усе летів крізь темне небо. Подорожні вже не бачили одне одного, й між ними запала похмура тиша. Урешті Чіп, після довгих роздумів, заговорив.