— Алло, це ти, Фрідо? — жваво почала вона.-— Як ся маєш? Твій ніс іще цілий?.. Кажеш, що цілий? Ну, а моїм можеш більше не журитися, бо я наміряюся забрати його з собою у Вестергетланд, еге ж. Я туди саме переїжджаю... Ні, не як хатня робітниця, я одружуюсь, така вже, як є, що ти на це скажеш?.. Еге ж, із Юліусом Янсоном, щоб ти знала, саме з ним... Далебі, оце з тобою розмовляє не хто інший, як пані Янсон, люба Фрідо... Ти, мабуть, схвильована, я чую, що ти плачеш... Ну годі, Фрідо, не реви, ти ще собі підчепиш якогось іншого злодія, авжеж... Ну, я не маю часу довше балакати, мій наречений ось-ось прийде... Я тобі потім більше розповім, люба Фрідо.
Карлсон витріщився на Малого:
— Чи, бува, нема якихось гірких і швидкодіючих ліків для тих, хто з'їхав з глузду? — запитав він.— Бо якщо є, то дядькові Юліусові треба дати їх велику дозу, і то негайно!
Малий не знав таких ліків. Карлсон жалісно зітхнув, а як дядько Юліус вернувся від лікаря додому,
він тихо підступив до нього й тицьнув йому в руки п'ять ере.
— Навіщо вони мені? — запитав дядько Юліус.
— Купіть собі щось приємне,— зітхаючи сказав Карл-сон.— Чимось вам треба втішитись.
Дядько Юліус подякував, але, мовляв, він і без п'яти ере радий і щасливий.
— Хоч ви, хлопці, звичайно, зажуритесь, як дізнаєтеся, що я думаю забрати від вас тітку Гільдур.
— Тітку Гільдур? — перепитав Карлсон.— А хто вона в біса така?
І як Малий пояснив йому, хто це, він довго реготав.
А дядько Юліус і далі розводився про те, який він щасливий. Він, мовляв, ніколи не забуде тих днів, що тут перебув. По-перше, йому так дивовижно відслонився казковий світ! Звісно, часом бувало й страшно, коли за вікном літали відьми, він не заперечує, але ж...
— Не відьми,— поправив його Карлсон,— а відюги, люті й страшні!
В кожному разі почуваєш, що ти живеш у тому самому світі, що й твої предки, вів своєї дядько Юліус, і помалу пізнаєш його. Але ці дні дали йому щось іще краще: він знайшов казкову принцесу, яку звати Гільдур. Незабаром буде й весілля.
— Казкову принцесу, яку звати Гільдур? — перепитав Карлсон, і очі йому заблищали.
Він зареготав, потім глянув на дядька Юліуса й похитав головою, а тоді знову зареготав.
Панна Цап ходила по кухні така весела, як ніколи.
— Мені також подобаються відьми,— сказала вона,— бо якби та погань не літала за вікном і не злякала нас учора ввечері, то ти, Юліусе, не кинувся б мені в обійми, і цього б ніколи не сталося. [612]
Карлсон аж підскочив.
— Все це добре, але...— почав він, тоді здвигнув плечима.— Ну, та хай. Дурниці, не варто й згадувати. Хоч я не думаю, що у Васастаді знайдеться багато відюг.
А панна Цап, думаючи про весілля, дедалі більше захоплювалася.
— Ти, Малий, будеш моїм свідком,— сказала вона.— Я пошию тобі чорний оксамитовий костюмчик. О, який ти будеш гарненький!
Малий здригнувся. Чорний оксамитовий костюмчик? Та Крістер і Гунілла луснуть зі сміху!
Зато Карлсонові було вже не до сміху, він розсердився.
— Я не граюся, якщо також не буду свідком,— заявив він.— Я хочу мати чорний оксамитовий костюмчик і бути гарненький. А то я просто не граюся!
Тепер уже зареготала панна Цап.
— Аякже, ото було б гарне весілля, якби ми взяли тебе до церкви!
— Я теж так гадаю! — захоплено сказав Карлсон.— Я стояв би позад вас у чорному оксамитовому костюмчику, весь час ворушив би вухами й подеколи салютував, бо на весіллі має бути салют.
Дядько Юліус був такий щасливий, що хотів, аби всім було весело. Він сказав, що Карлсон, звичайно, теж піде з ними. Проте панна Цап заявила, що як їй доведеться брати Карлсона за свідка, то краще вона взагалі не виходитиме заміж.
Настав вечір. Малий сидів у Карлсона на ґаночку й дивився, як западав присмерк і як спалахувало світло навколо у Васастаді й по всьому Стокгольмі, скільки було видно.
Так, був уже вечір, Малий сидів поруч з Карлсоном, і йому було дуже гарно. Десь у Вестергетланді поїзд [613] саме доїхав до нереличкої станції, і з нього висів-дядько Юліус. Десь по Балтійському морю плив білий корабель із мамою й татом. Панна Цап була на Фрейгатан і втішала Фріду. Бімбо вже згорнувся калачиком у своєму кошику. А тут, на даху, сидів Малий поруч із своїм найкращим приятелем і їв разом з ним булочки з торбинки, смачні свіжі булочки панни Цап, і їм було дуже гарно. А все ж Малий був стурбований. Адже той, хто хотів бути Карлсонові найкращим приятелем, ніколи не мав спокою.
— Я ж пояснював тобі, як тільки міг,— сказав Малий.— Я тебе пильнував, ще й як пильнував! Але тепер не знаю, що буде далі.
Карлсон узяв ще одну булочку й проковтнув її цілу.
— Який ти дурний! Адже вони тепер не можуть здати мене до редакції газети й дістати цілу купу п'ятаків, я їм усі карти сплутав, і вони лишилися ні з чим. Розумієш? Філле, Рулле і цілий табун таких, як вони!
Малий теж узяв собі булочку й задумливо надкусив шматочок.
— Ні, ти сам дурний,— сказав він.— Цілий Васа-стад кишітиме людьми. Не один йолоп захоче подивитись, як ти літаєш, спробує викрасти твого мотора й таке інше.
Карлсон захихотів.
— Ти справді так гадаєш? А що, як ти не помиляєшся? Тоді нам таки часом випаде веселий вечір.
— Веселий вечір? — обурився Малий.— Таж ми з тобою не матимем ані хвилини спокою!
Карлсон захихотів ще вдоволеніше.
— Ти справді так гадаєш? Будемо сподіватися, що так і вийде.
Малий розсердився.
— Добре, але як ти даси собі раду? — з серцем спитав [614] він.— Що ти робитимеш, коли сюди напхається повно людей?
Карлсон схилив набік голову і глянув спідлоба на Малого.
— Ти сам знаєш, що на це є три способи: дратуру-вати, жартувати й виступати. І я наміряюся застосувати їх усі три.
Він так лукаво дивився на Малого, що той не витримав і засміявся, хоч йому було не дуже весело. Спершу він тільки пирхнув, ледь-ледь, та потім у ньому бульбашками піднявся до горла сміх, і що дужче він сміявся, то вдово-леніший ставав Карлсон.
— Гей-гей! — сказав він і так штовхнув Малого, що той мало не звалився з ґаночка. Тоді Малий ще дужче засміявся і подумав, що, мабуть, аж тепер почнеться щось справді веселе.
А Карлсон сидів на східцях і замилувано дивився на свої чорні великі пальці, що повисовувалися з дірок у шкарпетках.