— Ну, Карлсоне! — злякався Малий.— Хто ж свердлить у дверях дірки?.. Навіщо вона тобі?
— Як навіщо? Дивитися, що вони роблять,— відповів Карлсон.
— Фе, посоромився б,— дорікнув йому Малий.— Мама казала, що ніколи не можна підглядати в шпарку для ключа.
— Твоя мама розумна жінка,— мовив Карлсон.— І каже правду. В шпарку для ключа треба вставляти ключа, видно з самої назви. А це, на щастя, вічко. Ти такий кмітливий, то хіба не чуєш, для чого воно призначене?.. Еге ж, саме так,— сказав Карлсон, перше ніж Малий здобувся на якусь відповідь.
Він витяг з рота грудочку старої жувальної гумки і заткнув дірку, щоб її не було видно.
— Гей-гей! — сказав він.— Давно ми не мали веселого вечора, але сьогодні, мабуть, знову матимемо.
Карлсон узяв свердло й полетів додому.
— Мені треба залагодити ще один справуночок,— сказав він.— Але я вернуся, як почнуть смажити салаку.
— Який справуночок? — запитав Малий. [598]
— Легкий, незагайний справуночок, за який я принаймні добуду грошей на марку,— відповів йому Карлсон.
І він полетів собі.
Але справді вернувся, як почали смажити салаку, і за обідом був у чудовому гуморі. Він дістав з кишені п'ять ере і тицьнув у руку панні Цап.
— Хочу вас трішки втішити,— сказав він.— Купіть собі якусь цяцьку на шию абощо!
Панна Цап кинула монету.
— Я тебе як цяцькну, то не втрапиш, куди тікати! — сказала вона.
Та саме надійшов дядько Юліус, і панна Цап не захотіла цяцькати Карлсона при ньому. Карлсон потім дивувався:
— Яка ж вона робиться лагідна й чудна, скоро поблизу з'явиться Юлій Любиказка!
Панна Цап і дядько Юліус перебралися до вітальні, щоб, як завжди останнім часом, випити вдвох кави.
— Тепер побачимо, чи вони таки безнадійно погані,— сказав Карлсон.— Я востаннє спробую мирно з ними домовитись, але потім почну дратурувати нещадно й немилосердно.
На подив Малому, він витяг з кишені сигару, закурив її і постукав у двері. Ніхто не запросив його заходити, проте Карлсон однаково зайшов, кадячи сигарою.
— Перепрошую, це ж бо кімната для курців,— сказав він.— Певне, тут можна викурити сигару?
Та дядько Юліус цього разу страх як розсердився на Карлсона. Він вихопив у нього сигару, перервав навпіл і погрозив, що як Карлсон ще коли закурить, то дістане такої прочуханки, що довіку пам'ятатиме. А ще дядько Юліус заборонить йому гратися з Малим. Цього він уже допильнує.
Спідня Карлсонова губа почала тремтіти, очі налилися слізьми і злісно блиснули на дядька Юліуса. [599]
— А я стільки днів був до вас ласкавий! — Карлсон люто витріщив очі: зразу видно було, що він думає про дядька Юліуса.
Але дядько Юліус виштовхав його з вітальні, двері знов зачинилися, та ще й клацнув замок. Оцього вже досі ніхто не робив.
— Тепер сам бачиш, що нема іншої ради, треба драту-рувати,— сказав Карлсон Малому.
Він затарабанив кулаками в двері й закричав:
— Ви ж мені зіпсували таку дорогу сигару!
Потім засунув руку в кишеню і чимось забряжчав. Начебто грішми. Атож, щось справді забряжчало так, як повна кишеня п'ятаків.
— Добре бути багатому,— сказав Карлсон. Малий стурбувався:
— Звідки в тебе стільки грошей? ~ Карлсон таємниче моргнув йому:
— Довідаєшся завтра.
Малий ще дужче стурбувався: а що, як Карлсон десь поцупив гроші? Тоді він не кращий за Філле й Рулле. Може, Карлсон додає не тільки яблука? Малий не знав, що йому й думати. Проте він не мав часу на довгі роздуми, бо Карлсон саме обережно, тихенько вийняв з вічка жувальну гумку.
— Ось так,— сказав він, припадаючи оком до дірки. Та раптом Карлсон відскочив назад, немов побачив щось страшне.
— Більшого нахабства й бути не може! — обурився він.
— Що вони роблять? — зацікавлено спитав Малий.
— Я теж хотів би знати,— відповів Карлсон.— Та вони, хитруни, пересіли!
Дядько Юліус і панна Цап завжди любили сидіти на невеличкій канапі, що її добре видно крізь вічко, і допіру, як Карлсон заходив із сигарою, вони там і сиділи. А тепер [600] десь ділися. Малий сам переконався в цьому, зазирнувши у вічко. Мабуть, пересіли на другу канапу, далі коло вікна, а це страшний підступ і хитрість, заявив Карлсон. Кожен-бо, хто має бодай якийсь сором, сідає так, що його можна побачити і крізь шпарку для ключа, і крізь вічко, запевняв він.
Бідний Карлсон! Він опустився на стілець у передпокої і втупився перед себе сумними очима. Цього разу він даа маху. Вся його чудова ідея з вічком пішла нанівець. Яке тяжке розчарування!
— Ходімо гратися до твоєї кімнати,— врешті сказав він.— Може, серед твоїх речей знайдеться який мотлох і непотріб, щоб ним можна було дратурувати.
Карлсон довго нишпорив у шухлядах і в шафі Малого, не знаходячи нічого путнього. Раптом він свиснув і витяг довгу скляну трубку, якою Малий любив здмухувати горошини.
— Це типовий мотлох,— задоволено сказав Карлсон.— Якби ще тільки знайти непотріб.
І він знайшов непотріб, та ще й який! То був гумовий капшучок, такий, що як його надути, то стає великий м'яч.
— Гей-гей! — вигукнув Карлсон. У нього аж руки тремтіли з радісного хвилювання, коли він прив'язував капшучок до кінця скляної трубки. Потім Карлсон приклав губи до другого кінця й надув кулю. Він задоволено хихотів, бачивши, як на жовтому м'ячі, що дужче він його надимав, то більшало намальоване чорною фарбою обличчя. і
— Це може бути місяць,— запропонував Малий.
— Нехай буде що завгодно,— сказав Карлсон, випускаючи з м'яча повітря.^— Головне, що ним можна дратурувати.
І добре "дратурувати". Справді добре, хоч Малий так хихотів, що весь час заважав Карлсонові. [601]
— Гей-гей! — сказав Карлсон і обережно засунув трубку із зморщеним капшучком у вічко. Тоді заходився щосили дути в трубку, а Малий стояв поряд і хихотів. О, як би він хотів тепер сидіти на канапі разом з панною Цап та дядьком Юліусом і зненацька побачити великого місяця, що повнявіє в усій своїй красі, не в небі, ні,— тут, у темряві, коло дверей. О цій порі року справжньої ночі не бувало, та все ж у вітальні було досить темно, щоб такий заблукалий місяць здавався таємничим і страшним. Це Малий розумів.
— Я мушу загарчати, як примара,— заявив Карлсон.— Подми тепер ти, щоб повітря не вийшло.
І Малий приклав губи до трубки й слухняно почав дути, а Карлсон тим часом найжахливіше, примарно загарчав. Ті двоє в кімнаті стрепенулися і, мабуть, помітили місяця, бо звідти почувся зойк, як Карлсон і сподівався. ,