— Вона не вірить, що я найкращий у класі.
— Що тут дивного? — відповів Малий.
Він-бо знав, що Карлсон не вміє добре ні читати, ні писати, а найгірше рахує, хоч панні Цап він казав навпаки.
— Тобі треба вправлятися,— порадив Малий.— Хочеш, я навчу тебе додавання?
Карлсон пирхнув, аж шоколад бризнув по стіні.
— А може, я навчу тебе трохи скромності? Ти гадаєш, що я не вмію дода... ну, оте, що ти казав?
Зрештою, не було коли вчитися додавання, бо саме з сіней почувся гучний дзвінок. Малий знав, що це вже напевне дядько Юліус, і кинувся відчиняти. Він волів сам зустріти дядька Юліуса і думав, що Карлсон залишиться в ліжку. Та Карлсон думав інакше. Він спішив за Малим, аж халат плутався йому під ногами.
Малий відчинив двері. На порозі справді стояв дядько Юліус, тримаючи в руках валізки.
— Просимо, дядьку Юлі...— почав Малий.
Далі він не доказав, бо тієї миті гримнув гучний постріл, а наступної зомлілий дядько Юліус упав на підлогу.
— Ну, Карлсоне! — в розпачі крикнув Малий. О, як він жалкував, що дав Карлсонові пістолета! — Що тепер буде, навіщо ти стріляв?
— Салютував,— боронився Карлсон.— Бо завжди салютують, коли приїздять значні особи чи високі гості. [536]
Малий ладен був заплакати з горя, Бімбо шалено гавкав. Зачувши постріл, примчала панна Цап і почала вимахувати руками та охкати над сердешним дядьком Юліусом, що лежав на килимку перед дверима, наче перевернена підвода з дровами. Лише Карлсон не розгубився.
— Спокійно, тільки спокійно,— сказав він.
Тоді схопив великого кухля, що ним мама поливала вазони, і щедро линув води на дядька Юліуса. І це справді помогло — дядько Юліус розплющив очі й промурмотів:
— Коли той дощ пересядеться!
Потім він, побачивши стурбовані обличчя коло себе, зовсім прийшов до тями й запитав кволим голосом:
— Що... що сталося?
— Стався салют,— відповів Карлсон.— Хоч для декого й дарма старатися, як він отак умліває.
Тепер панна Цап почала впадати коло дядька Юліуса. Вона обтерла його й повела до спальні, де він мав мешкати. Чутно було, як вона пояснювала дядькові, що то винен плюгавий, товстий хлопчисько, один із шкільних товаришів Малого, і що його треба гнати геть, тільки-но він з'явиться.
— Чуєш? — запитав Малий Карлсона.— Обіцяй, що ніколи більше не даватимеш салютів.
— Будь ласка,— ображено мовив Карлсон.— Отак приходь і влаштовуй гостям свято! Хіба знайдеться хто, щоб поцілував тебе в обидві щоки й сказав, що ти найкращий у світі влаштовувач свят,— де там! Всі або лають тебе, або вмлівають!
Та Малий не чув, що Карлсон казав, Він дослухався, як дядько Юліус нарікав на все в спальні. І матрац надто твердий, і ліжко закоротке, і ковдри затонкі. О, тепер уже знати було, що приїхав дядько Юліус!
— Йому ніколи ніщо не подобається,— пояснив Малий [538] Карлсонові.— Думаю, що він задоволений тільки собою.
— Я швидко відучу його від цього, якщо ти мене гарненько попросиш,— сказав Карлсон.
Та Малий гарненько попросив Карлсона лишити все так, як є.
Карлсон ночує в Малого
За годину дядько Юліус сидів біля столу у вітальні і їв курча, а панна Цап, Малий, Карлсон і Бімбо стояли і дивилися. "Наче тобі король",— думав Малий. Учителька в школі розповідала їм про давніх королів: вони тримали коло себе людей, щоб ті дивились, як вони їдять.
Дядько Юліус був товстий, на обличчі в нього малювалася пиха й самовдоволення. Але саме такі були й давні королі, згадав Малий.
— Забери пса,— сказав він.— Ти ж знаєш, Малий, що я не люблю собак.
— Бімбо нічого не робить,— заперечив Малий.— Він такий тихий і чемний.
Дядько Юліус прибрав глузливої міни, як завжди, коли хотів сказати щось неприємне.
— Авжеж, тепер так повелося. Діти не слухають, як їм щось загадуй. Авжеж, тепер усі мудрі... Не сказав би я, що це мені дуже подобається.
Карлсон, що досі не зводив очей з курчати, перевів погляд на дядька Юліуса. Хвилину він задумливо дивився на нього, тоді спитав:
— Дядьку Юліусе, вам ніхто не казав, що ви вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил?
Такого гарного комплімента дядько не сподівався. Видно було по ньому, що він справді зрадів, хоч не [539] хотів цього показати. Лише тихенько засміявся й мовив:
— Ні, мені такого ніхто не казав.
— Певне ж. Хіба таке безглуздя спало б комусь на думку.
— Ну, Карлсоне...— докірливо озвався Малий.
Він таки перебирає міру! Та Карлсон розсердився:
— Тільки й чуєш: "Ну, Карлсоне!" та "Ну, Карлсоне!" Чого ти мене весь час спиняєш? Я ж нічого не роблю!
Дядько Юліус суворо глянув на Карлсона, але потім вирішив зовсім не звертати на нього уваги. Він знов узявся до курчати, а панна Цап усе припрошувала його з'їсти ще шматочок.
— Смакує вам? — спитала вона.
Дядько Юліус уп'явся зубами в курячу лапку, аж вона захрустіла, і, за своїм звичаєм, глузливо сказав:
— Дякую! Хоч цьому курчаті напевне десь років чотири або п'ять. По зубах знати.
Панна Цап відразу спалахнула й наморщила чоло.
— Курча ж не має зубів,— гостро сказала вона. Дядько Юліус зробив ще глузливішу міну:
— Зате я маю.
— Хоч, як мені відомо, не вночі,— зауважив Карлсон.
Малий почервонів, мов буряк, бо то він розповів Карлсонові, що дядько Юліус кладе на ніч зуби коло себе в склянку з водою.
На щастя, панна Цап почала ревти. Як, дядько Юліус каже, ніби курча жилаве? Панну Цап як що й могло доконати, то тільки одне: догана її кухарському хистові. Тому вона гірко заплакала.
Дядько Юліус не сподівався, що вона візьме його слова так близько до серця. Він квапливо подякував за вечерю і, майже засоромлений, сів у крісло-гойдалку, де можна було сховати обличчя за газетою. [540]
Карлсон сердито подивився на нього.
— Фе, який дехто буває поганий,— сказав він, тоді підійшов до панни Цап і погладив її: — Цитьте, цитьте, золотко, жилаві курчата — це, далебі, дурниця, не варто й згадувати. Ви ж не винні, що ніколи не здатні приготувати доброї страви.
Та панна Цап верескнула й так штовхнула Карлсона, що він задки перелетів через усю кімнату і влучив просто на коліна дядькові Юліусові, який сидів у кріслі-гойдалці.
— Гей-гей! — весело вигукнув Карлсон.
Не встиг дядько Юліус струсити його додолу, як він зручно вмостився в нього на колінах, підігнув ноги під халат, ніби пещений хлопчик, і вдоволено замуркотів: