Почервонівши від несподіванки, Кетрін саме розглядала його, коли до кімнати зайшла міс Тілні, яка хотіла попередити подругу, щоб та не затримувалась. І до ніяковості Кетрін, яка уявила собі якусь нісенітницю, додався сором, — адже її застали за таким непристойним заняттям.
— Чудернацька старовинна скриня, еге ж? — спитала міс Тілні. А Кетрін поспішно її зачинила й повернулася до дзеркала. — Неможливо навіть сказати, протягом скількох поколінь вона тут перебуває. Я не знала, звідки вона з'явилася в цій кімнаті, і не стала її прибирати, подумавши, що скриня може стати в пригоді для зберігання головних уборів. Вона погана хіба що тим, що її важко відчинити. У тому кутку, однак, вона принаймні нікому не заважає.
Кетрін було не до відповіді — вона червоніла, зав'язувала стрічки на сукні й давала собі подумки мудрі й рішучі обіцянки. Міс Тілні м'яко натякнула, що боїться, аби вони не спізнилися до обіду, і за півхвилини панночки вже бігли сходами вниз, відчуваючи, як виявилось, небезпідставну тривогу, бо генерал Тілні, коли вони його побачили, відмірював кроками вітальню з годинником у руці. Побачивши їх, він одразу ж смикнув шнурок дзвоника й скомандував:
— Обід до столу — швидко!
Здригнувшись від висловленого в цій фразі докору, Кетрін сіла, зблідла й захекана, відчуваючи себе цілковитою нікчемою, жаліючи дітей генерала й ненавидячи старі скрині. Поглянувши на неї, генерал знову зробився люб'язним. Протягом того часу, який залишався до обіду, він лаяв дочку за те, що вона змусила свою чарівну подругу захекатися, хоча для поспіху не було жодних причин. І Кетрін переживала подвійну незручність через докори, закинуті з її вини подрузі, і через те, що сама поводилась, як цілковита дурепа, — доти, доки всі щасливо не розсілися за столом і привітні посмішки генерала в поєднанні з власним гарним апетитом не відновили її душевного спокою. Їдальня була помпезною, — порівняно з нею сімейна вітальня здавалася невиправдано маленькою, — оздобленою з пишнотою та багатством, що їх майже не помітила Кетрін, чия увага була спрямована головним чином на розміри їдальні й кількість слуг. З приводу розмірів вона висловила своє захоплення, і генерал поблажливо визнав кімнату достатньо великою, а потім додав, що, хоч і ставиться до таких речей, як і майже всі люди, байдуже, проте вважає, що в міру простора їдальня є однією з життєвих необхідностей. Однак він припустив, що "в домі містера Аллена вона, певно, звикла до більш просторих приміщень".
— Нічого подібного, — палко заперечила Кетрін, — їдальня містера Аллена наполовину менша за цю!
Ні, ще ніколи в житті вона не бачила кімнати таких великих розмірів. Настрій генерала піднявся ще більше. Що ж, оскільки в нього в домі є такі кімнати, на його думку, було б безглуздо ними не користуватись. Але він щиро вірить, що кімната вдвічі менших розмірів була б зручнішою. Тому він упевнений, що будинок містера Аллена має саме ті розміри, які диктує здоровий глузд.
Вечір минув без якихось нових хвилювань, а в ті хвилини, коли генерал Тілні виходив, Кетрін була по-справжньому веселою. Невелику втому від поїздки вона відчувала тільки в його присутності. Але навіть тоді, навіть у хвилини мовчання й ніяковості її не полишало відчуття щастя, і вона була здатна думати про своїх друзів, що їх покинула у Баті, без найменшого бажання бути разом з ними.
Ніч була бурхливою. У другій половині дня вітер чимдалі дужчав, і, перш ніж усі вийшли з вітальні, вітер і дощ розгулялися щосили. Перетнувши хол, Кетрін з тривогою прислухалася до бурі, а почувши, як та лютує за стінами старого будинку і з яким озлобленням грюкає вдалині якимись дверима, вона вперше відчула, що дійсно перебуває в абатстві. Так, це були характерні звуки; вони нагадали їй про незчисленні жахливі події й страшні сцени, яким передували подібні бурі і свідками яких були такі будівлі. Кетрін щиро раділа, що потрапила до цих величних стін за більш щасливих обставин! Вона не мала причини боятися нічних розбійників чи п'яних пройдисвітів. Генрі, звичайно, тільки жартував під час їхньої ранкової бесіди. У такому добре обставленому й обжитому будинку їй нема чого боятись, і вона може зайти до своєї спальні так само впевнено, нібито це її власна кімната в Фуллертоні. Сходячи вгору сходами, Кетрін живила свою хоробрість цими мудрими роздумами і, як наслідок, була в змозі зайти до своєї кімнати зі спокійною душею, особливо після того, як побачила, що через двоє дверей від неї знаходиться спальня міс Тілні. Веселе полум'я в каміні ще більше її підбадьорило. "Наскільки приємніше, — подумала вона, підходячи до камінної решітки, — наскільки приємніше знайти в себе вже запалений вогонь, ніж чекати, тремтячи від холоду, доки вся родина ляже спати, — як доводилося багатьом бідолашним дівчатам, — чекати, лякаючись, доки прийде стара вірна служниця з оберемком хмизу. Як я рада, що Нортенґер виявився таким, яким він є! Якби він був схожий на інші місця, не знаю, чи змогла б я такої ночі зберегти самовладання; але тепер, я впевнена, мені нема чого тривожитись".
Вона огледілася довкола. Фіранки на вікнах, здається, трохи колихалися. Це можна було пояснити лише тим, що вітер дув через віконні щілини. Щоб у цьому впевнитися, вона, наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, рішуче підійшла до вікна, сміливо зазирнула за кожну фіранку і, не побачивши нічого на низькому підвіконні, притулила долоню до рами й упевнилася, що через неї дійсно дуло. Погляд, який вона кинула на стару скриню, відвернувшись від вікна, був цілком доречний. Вона з презирством подумала про безпідставні страхи, що виникають у розбурханій уяві, і почала безтурботно готуватися до сну. Вона поводитиметься так, як належиться, і не стане квапитися. Що їй до того, якщо вона ляже спати останньою в домі? І вона не буде підтримувати вогонь у каміні — це виглядало б як вияв боягузтва, мовляв, їй страшно спати без світла. Отже, вогонь у каміні догорів, і Кетрін, витративши цілих півгодини на приготування, хотіла вже лягти в ліжко, коли, оглянувши востаннє кімнату, нараз зупинила погляд на високій старовинній шафі, яку, хоч і стояла та досить на виду, вона чомусь раніше не помітила. Їй одразу ж згадалися слова Генрі — шафа з чорного дерева, яка спочатку нібито випала з її поля зору. І хоча це насправді могло мало що значити, проте незвичайний збіг не міг не здатися їй дивним. Вона взяла свічку й уважно роздивилася шафу. Вона не була чорного дерева з позолотою, але це був чорний лак — гарний чорний лак з жовтим японським орнаментом. А при світлі свічки жовті лінії здавалися золотими.