Камерон зненацька сіпнув головою, наче його хтось покликав.
— З'їж апельсин,— ще раз нагадав Норман.— ІІІм тобі не зашкодить.
Камерон заперечливо хитнув головою.
— Я сказав — їж.
У Нормана затверділи жовна, він чекав. Камерон не поворухнувся.
— Ти з'їси апельсин або я застрелю тебе. Долоня вбивці впала на апельсин і накрила його,
рука скидалась на деталь якоїсь незграбної машини, Він підняв апельсин і дивився па нього.
— їж,— іще раз наказав Норман,— їж. Камерон повільно підніс апельсин до рота.
— Обчисть спочатку. Камерон вагався.
— Я не можу їсти,—прошепотів він. Норман но бачив сльози на його очах.
— Обчисть спочатку,— повторив Норман лагідніше. НІп днвився, як той облуплює шкірку. Сік стікав з товстих пальців на штани й на прим'ятий бур'ян.
— А тепер їж.
Коли Камерон доїв останню дольку, Норман знову спитав:
— Ну, тепер ти готовий зізнатися?
Камерон ніби схлипнув, обтер губи і втупився в долівку невидющим поглядом. В Нормана так калатало серце, що почали тремтіти руки. Якусь мить йо-(иу було погано, перед очима замерехтіли, наче комарі, чорні цятки. Він зробив зусилля пад собою і запи-гав рівним голосом:
— Ти готовий зізнатися?
— Я не вбивав,— прошепотів Камерон.
— Ти вбив. Ти вбив людину.
— Я?
— Ти вбив...— Норман помовчав.— Ти... ти...
— Слухай, я ніколи... навіть мухи не...
— Годі брехати! — загримів Норман.— Чи тобі хо-еться, щоб я полатав тобі боки? Ти цього просиш? Хо-іош, щоб я опустився до твого рівня, паскудна, брех-іива тварюко, цього тобі треба? Я чекав шістнадцять юків, щоб витягти з тебе правду...
— Чого ти від мене хочеш? — Камерон безпорад-Ю здійняв угору липкі долоні.—Де папір? Що писа-и? Ти сказав, що тоді відпустиш мене...
— Що я сказав?
— Сказав, що передаси все поліції...
— Я цього не говорив,— прошепотів Норман.
— Ні, ти казав, я сам чув. Ми підемо звідси в порцію. І вопи складуть протокол. Заведуть справу. Так авжди робиться.
— Слухай, я не хочу робити тобі таку ласку, мені іабридло сидіти тут із тобою. У мене є особисте жит-I, так, особисте життя, мені вже за тридцять, а я ще нічого й не встиг у житті, а зараз марную час на чужі клопоти. Маю вислуховувати, що ти тут патякаєш про себе! Ти! Ти віддав себе на мою миліть того самого дня, коли вбив мого брата, і тут уже нічого не вдієш!
— Я можу довести, що мене там не було, і близько пе було...
— Дідька лисого!
— Ми можемо піти і...
— Ей ти, ні з місця! — вигукнув Норман, люто поводячи очима. В нього аж у голові запаморочилось від обурення і жаху. Лише тепер до його свідомості дійшло, що цей тип намагався і його вбити. Хотів утопити його. Тоді цей мерзенний брехун стояв на причалі й хотів утопити його... Норман, немов у чарівному прозрінні, побачив, як на цьому зморшкуватому, одутлому обличчі проступили риси молодого хлопця.
— У тебе є... ти мені даси паперу...
— Ти все напишеш не так, як було.
— Ні, я напишу, ти прочитаєш, і тоді тільки я підпишу...
Норман безрадісно розсміявся.
— Ти, мабуть, вважаєш мене за божевільного.
— Чому?
— Ну хто повірить тому, що ти напишеш під дулом пістолета? Як я зможу довести, що ти його вбив, і як я взагалі щось доведу? Ти й тепер загнав мене в глухий кут, як тоді... Я і тепер почуваю себе так само, як тоді, коли топув у річці. Я відчуваю, що тону ось тут, цієї миті... й немає змоги добитися від тебе... добитися справедливості...— Норман говорив гарячково. Його зненависть стала безособова і всеосяжна — він ненавидів не когось одного, а взагалі усіх. Навіть згадка про брата починала дратувати його.
— То що ж ти збираєшся робити? — спитав Каморон, облизнувши губи,— Я думаю, що написаному повірять,— додав він стиха.
— Не повірять. Присяжні не повірять.
— А якщо я заявлю про це на суді...
— Ні.
— Якщо я доведу, що пригадую все докладно, хто був зі мною, опишу вас обох...
— Ні, навіть і тоді не повірять.
— А якщо я... якщо я зв'яжуся з одним із цих двох і він скаже...
— Брешеш.
Приголомшений, збитий з пантелику, він витріщився на Нормана, нічого не розуміючи. Норман бачив, що він бреше, бо й справді нічого не пам'ятав, а тільки вдав, ніби пам'ятає, намагаючись догодити йому. І Норман ненавидів його не за брехню, а за те, що він так легко все забув. Чому Норман не міг забути, чому йому душу краяли спогади, яких він так і не позбувся за стільки років?
— Гаразд. Можеш іти. Камерон не поворухнувся.
— Що?
— Можеш іти. Йди.
— Тобто йти звідси?
Він для проби поворухнув ногами, але з місця не вставав. Скоса поглядав на Нормана.
— Ти хочеш, щоб я йшов додому?
— Забирайся додому, до своєї жінки.
— Гаразд,—сказав Камерон і поволі звівся на ноги, напевне, вони затерпли. Кожний рух його був кволий і обережний, немов він рухався уві сні чи боявся начепити щось крихке.— Добре, гаразд,— шепотів він, намагаючись не зустрічатися поглядом із Норманом. Повільно підходив до дверей, навіть його погляд ПОПІЛЬНО пересувався в тому ж папрямку, потім безглуздо зупинився — став, щоб обтрусити зі штанів порох і шкурки апельсина — і тут у Нормана ввірваної терпець.
— Ти, негідник, мерзенний вбивця! — закричав Норман.— Хочеш вийти звідси чистеньким. Щодня в газетах пишуть, як убивають і потім виходять чистенькими й нічого не буває, нікого не карають, нічого по роблять, щоб відновити справедливість, а такі люди, як я, мусять усе життя нести цей тягар! Убивці! Яко мені діло до того, ти його вбив чи не ти? Не ти, то хтось інший — навіть якщо ніхто не вбивав, якщо це сталося випадково, або якщо в мепе взагалі не було брата, Джека, або...
— Як ти сказав, його звали Джек?
Норман натне на курок. Постріл пролунав значно сильніше, ніж він сподівався. Коли Норман розплющив очі, в хижі нікого не було. Він доплентався до дверей, виглянув надвір і побачив убивцю — той біг крізь туман. Норман прицілився і вистрелив удрупі, Камерон спіткнувся, упав на дерево, простягши руки, немов обіймаючи стовбур. Стоячи навколішках, Норман вистрелив знову.
— "Все, що я зробив для пього,— схлипував Норман,— усе пропало... моє життя понівечене... Хоч йому все одно наплювати. І так завжди. І взагалі, кому до мене яке діло? Я їй приношу гроші щотижня, а воші забуває подякувати, та й чому б вона мала дякувати? Це йде від чогось іншого. Паскудні собачі душі, вбпії ці, цілий світ убивць, ось і цей сидів цілу ніч навнро ти мене І брехав у вічі... а я ж його відразу пні знав!"