Норман від'їхав, а серце все ще шалено калатало.
— Чому ти не спитав, чи знає він тебе? — озвалася Еллен.— Ти так розхвилювався.
її голос звучав осудливо. Треба було б щось сказати, щоб вона перестала цікавитися цією історією.
— Та не звертай уваги. Сталася помилка.
А в голові спалахували сліпучі спогади. Безперечно, він його знає, і тепер свідомості ніби доводилося перетасовувати колоду карт, щоб зіставити обличчя заправника із старими відбитками в пам'яті, які терпляче ждали своєї черги.
— Ти захопився швидкістю,— зауважила Еллен. ІТорман пригальмував. Він глянув на годинник і здивувався— ще так рано. Йому здавалося, що минуло хтозпа скільки часу. А там, біля колонки, то не заправник дивиться вслід його машині, вже не всміхаючись? Іїорман люто зиркнув убік від дороги. Зусиллям волі примусив мозок переключитися на щось інше, не думати й не згадувати.
Обідали в заміському готелі поблизу театру. Тьмяна зала мала претензійний вигляд, але Еллен, очевидно, тут сподобалось. У своїй білій шовковій сукні з чорним намистом вона здавалася юною і непорочною. Еллен притулилась плечима до незвичних їй грубо тесаних дерев'яних стін, оздоблених старими виробами з кованого заліза,— Норман не знав їхніх назв. Він почув, що запитує у неї: "Ти, здасться, казала, що в тебе є брат?" Так, казала. Але чому він питає про цс? Чому саме тепер? Так, у неї є брат, живе у Європі. Навіщо це йому? Вона завжди наїжачувалася, коли мова заходила про сім'ю чи друзів, про будь-які зв'язки з її минулого. Норманові захотілося торкнутись руки Еллен, не для того, щоб заспокоїти її, а щоб самому знайти підтримку. В голові йому прояснювалося, думки текли неквапним, рівним потоком, і він :і завмиранням серця уже передчував, що саме відкриває йому пам'ять з-поміж безлічі пригадуваних облич.
— Вибач.
Норман підвівся. Він устиг перехопити її погляд. Вона вважає його поведінку дивною, незрозумілою. Норман пішов до туалету. Там він притулився спиною до кахляної стіни й тер очі, аж поки настало просвітління. Тепер Норман згадав це обличчя. Власне кажучи, упізнав відразу. А тепер воно виразно постало перед очима — хлопчаче обличчя, брудне й жорстоке, а далі за пим — сіре березневе надвечір'я і байдуже, захмарене небо.
— Боже мій,— промовив Норман уголос. Захотілося хутчій бігти до Еллен, ніби з хтозна-якою радісною новиною. Та він ледве тримався на ногах. Ухопився за стіпу, щоб не втратити рівноваги. А може, піти до телефону? І подзвонити в поліцію? І батькові — хоча кілька років тому старий залишив цей світ. Нарешті Норман щось вирішив і поволі заспокоївся. Коли він повернувся до столика, де занепокоєно чекала приваблива, молода жінка, йому захотілось доторкнутися до неї, обняти її, хотілось, щоб вона пригорнула його до себе, щоб можна було ні про що пе думати...
Якось у суботу, коли Норманові минуло лише п'ятнадцять років, вони з братом Джеком поверталися додому з кіно. Було десь пів на п'яту, уже сутеніло, дув холодний, пронизливий вітер. У Нормана перед очима все ще стояли кадри кольорового фільму, і тому склади, повз які вонп проходили, здавалися йому малими й примарними, схожими не на рештки минулого, а скоріше па прикмети майбутнього, кращого й більшого світу, для якого він виростав. За кіноекраном звучала невидима музика, а тут її не було, лунали тільки їхні квапливі кроки. Сімнадцятилітній Джек не так уже й переріс Нормана, вони обидва були нижчі за хлопців свого віку й мали смагляві спокійпі й лагідні обличчя. У Нормана було багато друзів серед однолітків, а Джек сходився з людьми нелегко, з його обличчя ніколи не зникав зверхпій, погордливий вираз, і лише після братової смерті Норман довідався, що Джека дехто вважав диваком, не те, щоб тугодумом,
бо він завжди мав хороші оцінки з математики, а, скажімо, трохи вайлуватим, не таким, як усі, не зовсім повноцінним, чи що.
Джек запропонував піти понад річкою, хоча тут вітер проймав ще дужче. Смерділо гниллю. На Норманові й братові були однакові куртки того самого розміру, пошиті з брезентової матерії брудно-зеленого кольору. Скраю однієї зі старих пристаней сидів чоловік середнього віку, в такій самій куртці, як у них. Нін не озирнувся — певно, спав або був п'яний.
— Що він тут робить, у нього ж і вудки з собою немає,— зневажливо кииув Джек. Вони минули пристань. Норманові теж здалося, що чоловік той тут недоречний, та й взагалі ніби щось тут негаразд. У слабкому світлі, яке скупчилося під хмарами і від якого псе довкола примарно засяяло, аж Норманові заболіли очі,— блиснула річка. Джек, може, для того, щоб розважити брата, говорив про вечерю,— коли збиралися н кіно, він чув із кухні запах томатної підливи. Але ІІорманову увагу привернув рух на вантажному майданчику попереду, біля одного із старих складів — величезної потворної споруди, якою вже багато років ніхто не користувався. Норман зненацька відчув страшенне спустошення, цей світ був такий банальний і несхожий на світ кіно, такий непривабливий, потворний, що він відчував до нього відразу. Ще кілька років, думав він, і його життя зміниться, хоча сам не уявляв, що то будуть за зміни. Ні, він не буде, як Джек, просити, щоб йому дозволили кинути школу, і не стане захаращувати свою половину кімнати журналами про автогонки. Норман подумав, глянувши на стурбоване Джекове обличчя, що не ставитиметься до Джека як до старшого брата, бо Джек ані високий, ані сильний. Він і зневажав Джека, бо той ніколи не займав його, і жалів старшого брата — Джекові в сімнадцять років доводиться носити таку саму куртку, яку він, Норман, носить у п'ятнадцять. Обидва вже набридли один одному, але вони на все життя приречені бути братами, і тут нічого не вдієш.
— Он якісь хлопці,— кинув Джек. Норман теж помітив біля пристані три постаті. Він бачив, як щось перевернулося в повітрі і впало з берега. Порожня металева бочка па якусь мить з'явилася на поверхні й знову зникла під водою.
— Ти їх знаєш? — спитав Норман.— Бонн не з твого класу?
— Ні, це не наші шмаркачі.
В дитинстві Норманові завжди передавалися почуття інших, і тепер у свої п'ятнадцять років він одразу помітив, як зненацька посерйознішав і скрижанів Дже-ків погляд. Вони йшли далі, Джек трохи попереду. Ті троє реготали, долинали тільки уривки їхніх слів, незрозумілі й різкі, наче вони розмовляли іноземною мовою. Один, у брудній фланелевій сорочці, прикурював сигарету. Вони були Джековими однолітками. Коли Джек із Норманом підійшли ближче, хлопці затихли і втупились у воду. Джек дивився просто перед себе, а Норман не втримався, щоб не глянути на хлопців — у всіх трьох було довге патлате волосся й звичайнісінькі обличчя з однаковим тупим напруженим виразом. Вони стояли широко розставивши ноги, немов позуючи. Той, що у фланелевій сорочці, прикурив сигарету й кинув сірника в воду. Джек і Норман уже минали їх, і Норманові, хтозна чому, захотілося побігти щодуху, але Джек не прискорював ходи. Норман частіше задихав. Нічого не сталося, ніхто не промовив ані слова, і все ж, до того як його вдарили, щось у ньому крикнуло в потилицю Джекові — ти йолоп! Який же ти несусвітний йолоп, нащо ти втягнув себе й мене в цю халепу!