— Так, вистачить.
— Тоді, Ватсоне, зачекаймо з сніданком. Містере Раундгей, ми до ваших послуг. Мерщій, мерщій, поки там нічого не попересували!
Квартирант займав у будинку священика дві окремі кутові кімнати, розташовані одна над одною. Внизу була простора вітальня, вище — спальня. Під вікнами було видно крокетний майданчик. Ми приїхали раніше за лікаря й поліцію, тож сюди ще ніхто не входив. Дозвольте мені достеменно описати сцену, яку ми побачили того туманного березневого ранку. Вона ніколи не зітреться з моєї пам’яті.
Повітря в кімнаті було важке й задушливе. Якби служниця не відчинила зранку вікна, дихати тут було б зовсім неможливо. Однією з причин цього була лампа, що досі чадила на столі. Перед нею сидів у кріслі померлий: його тонка борідка стала диба, окуляри були зсунуті на чоло, а смагляве, худе обличчя, обернене до вікна, так само скривилося з жаху, як і в небіжчиці сестри. Зі зведених судомою рук і ніг, з переплетених пальців було видно, що він, умираючи, заціпенів зі страху. Містер Трідженіс був одягнений, хоч і помітно було, що поспіхом. Оскільки ми вже знали, що ввечері він спокійно ліг спати, виходило, що свій трагічний кінець він зустрів уранці.
Тільки-но ми увійшли до фатальної кімнати, як Холмсова зовнішня байдужість миттю змінилася бадьорістю. За хвилину він зібрався на силі, насторожився, його очі заблищали, обличчя застигло, руки й ноги гарячково заметушилися. Він вискочив на майданчик, вліз через вікно назад, обійшов кімнату, побіг нагору до спальні, — мов гончак, що зачув дичину. Він швидко оглянув спальню й відчинив вікно; тут, мабуть, у нього з’явилася нова причина для збудження, бо він визирнув звідти з вигуком задоволення. Потім кинувся сходами вниз, вискочив через вікно в садок, упав долілиць на траву, підскочив і знову майнув до кімнати, як мисливець, що пильнує здобич. Особливо старанно він оглянув звичайнісіньку лампу у вітальні і навіть виміряв її об’єм. Потім обережно розгледів крізь лупу абажур, що покривав верхню частину скла, зішкріб з нього зовні трохи кіптяви й зібрав її в конверт, який сховав до записника. Врешті-решт, коли з’явилися лікар з поліцією, він подав знак священикові, й ми втрьох вийшли на моріжок.
— Радий повідомити, що мої розшуки не були марні, — зауважив він. — Я не збираюсь обговорювати цю справу з поліцією, але дуже прошу вас, містере Раундгей, засвідчити інспекторові мою пошану і звернути його увагу на вікно в спальні й лампу у вітальні. Кожна ця річ — підозріла, а разом вони наводять на певні висновки. Якщо поліції знадобляться новіші відомості, буду радий бачити інспектора в себе. А тим часом, Ватсоне, краще ходімо звідси.
Можливо, полісменів розсердило втручання приватного детектива, а може, вони уявили собі, що йдуть належним шляхом, проте наступні два дні ми нічого про цю справу не чули. Холмс ці дні вряди-годи бував удома, а якщо й бував, то курив люльку чи дрімав у кімнаті; свої тривалі прогулянки сільськими дорогами він здійснював на самоті, повертаючись пізно, без жодного слова про те, де побував. Щоправда, один його дослід відкрив мені напрямок цих розшуків. Він купив лампу — таку саму, що горіла в кімнаті Мортімера Трідженіса того трагічного ранку. Наповнивши її гасом, яким користувалися в будинку священика, він уважно підрахував, за який час вона вигоряє. Інший його дослід виявився менш приємним, і про нього я ніколи не забуду.
— Згадайте-но, Ватсоне, — зауважив він одного разу, — що в усіх свідченнях, які ми чули, є дещо спільне. А саме — те, як діяло повітря кімнати на кожного, хто заходив туди першим. Пам’ятаєте, як лікар, ступивши до кімнати, впав там у крісло, мало не знепритомнівши? Невже забули? А я чудово пам’ятаю, що це було саме так. А тепер пригадайте, як місіс Портер, економка, розповіла нам, що їй стало зле в тій кімнаті, тож вона відчинила вікно. А з іншої пригоди — смерті самого Мортімера Трідженіса — ви повинні пам’ятати про ту страшну задуху в кімнаті, хоча служниця й відчинила там вікна. Ця служниця, як я потім довідався, так заслабла, що мусила лягти в ліжко. Погодьтеся, Ватсоне, що всі ці речі дуже підозрілі. Обидва рази одне й те саме — отруєне повітря. Обидва рази в кімнаті щось горіло — спершу камін, потім лампа. Вогонь у каміні був ще потрібен, але лампу засвітили, — як видно з рівня гасу в ній, — уже на світанні. Чому? Звичайно, через те, що між цими трьома речами — запаленим каміном, задухою і, врешті, божевіллям чи смертю цих нещасних людей — є певний зв’язок. Зрозуміло?
— Здається, так.
— Принаймні візьмімо це за попереднє припущення. Припустімо також, що обидва рази там горіла речовина, яка дивним чином отруїла повітря. Чудово. Першого разу — у випадку з родиною Трідженісів — цю речовину кинули в камін. Вікно було зачинене, але отруйні випари, звичайно, виходили через димар. Тому дія отрути виявилася слабшою, ніж у другому випадку, коли випари не мали виходу. Це помітно з її наслідків, бо першого разу померла лише жінка — створіння слабше й чутливіше, — а чоловіки збожеволіли, що є, мабуть, першою стадією отруєння. Другого разу отрута подіяла повністю. Таким чином, ці подробиці підтверджують думку про дію отруйних випарів.
Міркуючи так, я, зрозуміло, сподівався знайти в кімнаті Мортімера Трідженіса якісь рештки цієї речовини. Звичайно, їх слід було шукати на ламповому абажурі. Як я й гадав, там було нашарування кіптяви, а скраю — бурі порошинки, які не встигли згоріти. Половину їх, як ви бачили, я зішкріб і сховав у конверт.
— Чому лише половину, Холмсе?
— Я не маю звички ставати на дорозі в поліції, любий мій Ватсоне. Я залишив їм усі докази, які відшукав. Чи знайдуть вони отруту на абажурі, чи ні — то вже їхня справа. А тепер, Ватсоне, засвітімо нашу лампу, але спершу відчинімо вікно, щоб запобігти передчасній загибелі двох корисних членів суспільства. Сідайте-но до цього крісла біля вікна, якщо тільки ви, як людина розважлива, не вирішили відступити. О, я бачу, що ви не відступаєте! Недаремно, Ватсоне, я завжди вірив вам. Сам я сяду проти вас, щоб бути на однаковій відстані від лампи. Двері залишмо напіввідчиненими. Тепер ми обидва можемо спостерігати один за одним, і тільки-но симптоми стануть тривожними, як дослід треба негайно припинити. Зрозуміло? Тепер я беру наш порошок, — тобто його рештки, — з конверта й кладу на засвічену лампу. Отак! А тепер, Ватсоне, сідайте й чекайте, що буде.