Дивно, але ліс мене більше не лякав. Я до певної міри вже знав його закони, а саме: не дратувати мешканців. Довго стояв на галявині, марно вдивляючись у туманний присмерк лісу: на відстані півсотні метрів стовбури перетворювалися в суцільну темну колонаду, обвиту чорним гаддям ліан. І тут, як і вчора, мені спало на думку, що схил плато, де стоїть моя лабораторія, мусить бути розташований в протилежному від водоймища місці, і я подався по своїх слідах. Спочатку була драглиста поверхня, і сліди на ній розпливались, далі пішов грузький глеїстий грунт, на якому чітко проступали заглибини ступень сорок третього розміру. Голодний і стомлений, я довго петляв між живими і поваленими деревами, уникаючи пнів і дуплистих стовбурів, павучачих тенет, котрі часто нагадували вивішені сушитися рибальські сіті. І раптом я помітив колонію білих грибів, тих самих грибів, при вигляді яких у мене вчора аж слинка покотилась. Біля найбільшого сидів півметровий коник і обкушував шляпку. На мене він зреагував, коли я замахнувся палицею. Колючкуваті лапи підкинули його над землею, і він, тріпнувши яскраво-червоними крильцями, відлетів. Я ледь стримався, щоб не загнати зуби в холодний соковитий гриб. Коли тварини його їдять, отже, він не отруйний. Я почав напихати кишені вологими шматками — найменший з грибів не вліз би цілим до кишені. Коли вже класти було нікуди, я озирнувся, шукаючи підходящої місцини, де б можна було розвести багаття. І враз у просвіті між деревами помітив рожеву смугу. То було місце моєї стоянки… — Від хвилювання в голосі Марії вчувалося тремтіння, і Чумак спинив її:
— Відпочиньте, Маріє… Не знаю, що й думати, але написане тут є чіткою схемою розвитку живого. Щоправда, судячи з прочитаного, Заміховський жодного разу не потрапив у льодовикову епоху. А втім, він міг її просто не помітити, потрапивши на початок або кінець якоїсь із них. Скоріше, кінець. До речі, великим революціям в історії живого передували заледеніння або зниження температури клімату.
— А від чого може знижуватись температура на Землі? — запитав Славко, який за час, поки Марія читала, посерйознішав на обличчі.
— Різні є гіпотези, — відказав учений, — але найгрунтовнішою, як на мене, є та, що розглядає Землю, як частку космосу. Земля у складі Сонячної системи обертається по галактичній орбіті. Двічі на галактичний рік, а він триває близько 274 мільйонів років, Сонячна система перетинає галактичну площину, в якій знаходиться безліч туманностей. Такі туманності є рештками зірок, що колись спалахнули. З одного боку вони — джерело іонізуючої радіації, з іншого, заповнивши простір між Землею і Сонцем, затримують сонячні промені. Як бачите, живий світ зазнає двічі на галактичний рік зміни клімату і одночасно — впливу космічної радіації. До речі, розумієте тепер, чому Заміховський не зміг зорієнтуватись по зірках, щоб вийти з лісу?
— Сонячна система знаходилась не в тому місці галактичної орбіти, що зараз… — висловив припущення Славко.
— Напевне.
— Що ж виходить? — обізвалась Марія. — Наявність тих чи інших істот на планеті залежить від положення Сонячної системи у Всесвіті? Отже й на нас, людей, чекають такі ж випробування, як, скажімо, на кистеперих риб.
— Це важке питання, Маріє, — сказав учений. — Настане час, коли найважливіші проблеми, що стоять перед людством, будуть остаточно розв’язані…
Марія знову почала читати:
— Палеозой, пермська система, 270 мільйонів років до наших днів.
Учителю!
Плато незмінно височить над низиною, його поверхню вкриває шар піску, крізь який місцями випинаються брили зализаного вітром рожевого граніту. Круті "спини" тієї породи скидаються на постаті тварин, що вклякли на голодному пасовиську. Єдина рухома субстанція краєвиду — західний вітер, який змітає пісок у долину. Рвучкі пориви супроводжуються шерхотом крупинок в ілюмінатори. Сонце в зеніті, на розпеченому небі ні хмаринки… Переступаючи поріг лабораторії, я почувався більше мисливцем, аніж дослідником. Крім заплічної торби, пасок мій обтяжувала сокира, з допомогою якої я мав намір вкоротити життя котромусь із наших далеких родичів — мешканців пермської системи. Глибокі колись урвища-водостоки тепер обсипались, віддалік виднілись озерця і гаї, а ген на обрії — суцільна фіолетова смуга пагорбів, вкритих лісом. По кількох хвилинах ходи під подувами вітру наблизився до гаю з дивних рослин, стовбури яких нагадували бочки, а деякі навіть — кулі, прикрашені зверху жмутком розкішного папоротеподібного листя. Такого ж виду рослини, тільки стрункі та високі, схожі на пальми, вгинаються під вітром. Учителю, я на той пейзаж дивився голодним поглядом, марно шукаючи під деревами плодів. Не було їх і на деревах. Папоротеподібний лист, який я зірвав з "бочки", виявився гіркуватим і відгонив вогкістю, я з огидою виплюнув ту жуйку. Махнути мені рукою зараз на пермську флору, якщо вона не в змозі заглушити невдоволеного буркотіння шлунка. Хоча мушу сказати, що той гай над озером із екзотичних рослин дуже нагадує затишну оазу. Тут і вітер не навісніє, і в затінку посидіти можна. Та коли я знайшов підходящий камінь і оглянув його з усіх боків — обачність уже стала звичкою — мені раптом перехотілося на ньому відпочивати. Під пласкою похилою брилою, на яку падала тінь від "пальми", нерухомо лежали ракоскорпіони. Як мертві. Я відійшов на безпечну відстань і пожбурив у них шматком породи. Ой леле, учителю, та це ж справжні скорпіони, з третину метра завбільшки! Сегментисті тіла із швайкою на кінці вмент загнулись, готові до атаки. Один навіть кинувся в мій бік, але чомусь спинився, над головою погрозливо затремтіло жало. Я згадав, як в ордовику триметровий родич цих потвор розправився з трилобітом і мені стало зле. Хай їм грець! Краще б цим тварюкам і не виходити на сушу… Біля озера флора розмаїтіша. Тут ростуть навіть лепідодендрони з лускатою корою, кущі папороті, хвощів, плауна і якісь листки — соковиті, м’ясисті — без стебла, ростуть прямо з землі. Я знаю, що скорпіон нічна тварина — вночі полює, вдень спить, але у страху очі великі: оглянув кожен кущ, кожен камінь, шукаючи, щоб його з’їсти. Навіть думка промайнула, а чи не порішити одного з членистоногих, адже колись вони були ракоскорпіонами, а раки ми любимо, особливо до пива. Я раптом побачив себе в барі "Тополя", офіціант ставить два кухлі жигулівського і таріль з двома червоними… скорпіонами. Але ж і асоціації! Так можна з глузду з’їхати. Раптом я спинився вражений. Біля самого берега на осонні, куди не докочувались хвилі, лежало з десяток яєць, схожих на гусячі. Я кинувся до лунки в піску, забувши про пересторогу. Учителю, то й справді яйця, хоча й без звичайної твердої шкарлупи, схожі скоріше на капсули з еластичної міцної плівки. Я зачерпнув з озера води і, поклавши в бляшанку три яйця, поставив її на спиртівку. Вітер завивав у кронах, плутався між деревами, але вогника не задув, бо я сховав спиртівку в заглиблення, яке вирив у піску. Голод затуманив свідомість, і я забув про володаря кладки яєць, навколо якої рясніли п’ятипалі перетинчасті сліди. Вони вели в кущі "подорожника" — так я назвав подумки ту рослину з широкими грубими листками, що росла під лепідодендроном. Я боявся тільки одного, щоб оболонки яєць не луснули в окропі, але потерпання були марними… Обпікаючи пальці, обдер плівку і рішуче вкусив. Звичайне яйце! Правда, жовток трохи затвердий і відгонить якимось нетиповим для пташиного яйця запахом. Але ж, учителю, це їжа, поживна і смачна! До того ж не треба нікого вбивати. Я вирішив забрати решту кладки, вмістивши її в дві бляшанки на зразки фауни. Озеро хвилювалося. Шматки піни, підхоплені вітром, долітали аж до дерева, під яким я обідав. Раптом почув сичання. Спочатку здалося, що то піна. Вона, падаючи на пісок, сичить. Аж ні, сичання чулося з кущів, за кілька кроків від мене. Я підхопився. З-за дерева, розжовуючи листки "подорожника" і папороті, повзли два стегоцефали. Та по миті я переконався, що це не стегоцефали. Їхні тулуби хоч і звиваються, як у амфібії, та рухаються вони значно легше. Ці істоти вже не "плавають" по суші, а шкутильгають, підтягуючи живіт над землею. Коли б не риб’яча паща, втикана частоколом зубів, і не мозаїка ороговілої шкіри, що покриває тіла, істот цих можна було б мати за рептилій. Вони таки нагадують чимось середнього розміру варана. От тільки прудкими їх ніяк не назвеш. Я спостерігав з-за дерева, як тварини підповзли до лунки, в котрій недавно лежали яйця, і, знайшовши її пустою, почали розгублено озиратися. Пласкі вишкірені пащі обертались майже на 180 градусів. Вони дедалі збуджувались, животи попідтягувалися, кінці куцих грубих хвостів позагинались. Нарешті, здогадавшись, хто грабіжник, кинулись до мене. Вони сичали, немов двоє роздратованих гусей. Так я їх і злякався! Що не кажіть, учителю, а шлях до свідомості людини лежить через її шлунок. Мені вистачило лише трьох яєць, щоб із мисливця знову перетворитися на вченого. Я дивився вже на півметрових тварин не як на "комору м’яса", а як на об’єкт досліджень. Вони схожі одночасно і на амфібій, і на рептилій, хоча від рептилій відрізняються відсутністю шиї, а від амфібій — браком отворів для дихання у воді. А втім, може, такі органи й існують на межі голови й тулуба, та я їх не розгледів, бо боявся підпустити розлючених сеймурій ближче до себе. Вони таки нагадують викопних сеймурій… Між тим мене притягувала фіолетова смуга пагорбів на сході, я попрямував туди. Спочатку йшов берегом по вогкому піску, на якому вряди-годи траплялися п’ятипалі перетинчасті сліди, а в воді повзали розмаїті молюски, які не відрізнялися від тих, що траплялося мені бачити на березі карбонової водойми і навіть силурійського моря. Здебільшого ті істоти мешкають у спірально закручених хатках і, на відміну від наутилоїда — пожирача трилобітів, мають невеликі розміри — завбільшки з мій кулак. Багато двостулчатих молюсків, схожих на наші річкові скойки. Трапився риб’ячий кістяк, з оселедець завбільшки, виметені хвилею на сухе шматки пемзи, суглобисті корчі. В міру того, як віддалявся від берега, йти ставало важче, ноги грузли в піску, а плечі, хоч їх і прикривала сорочка, починало пекти. Дерев дедалі менше, проте трапляються частіше випнуті з піску брили рожевої породи, а ще далі під гору громадяться скелі. Я здивувався, помітивши поряд з тими валунами фіолетовий кущ небаченої досі рослини, який нагадував віяло. Гнаний цікавістю, я повернув до скель, обходячи кожен камінь, щоб, бува, не напоротися на скорпіона. Та по хвилі куща не стало. "Міраж!" — подумав я здивовано. І раптом помітив великі п’ятипалі сліди і борозну між ними. Сліди вели до скель і належали великій тварині. Вони були глибокі, а відстань між передніми й задніми відбитками сягала двох метрів. На безпечній відстані я обійшов кам’яне громаддя, але тварини ніде не було. Натомість помітив вхід до печери в половину людського зросту. Сліди вели саме туди. Облюбувавши невелику скелю, я оглянув її з усіх боків, а тоді сховався за неї і став спостерігати за печерою. Коли б не вітер, який періодично швиргав піском, мені б і зовсім не зле велося в затінку гранітної брили. Та ось у сутіні печери щось заворушилося, по хвилі з’явилась голова, схожа на крокодилячу, в кривих зубах якої звивався великий скорпіон. Комаха ворушила клешнями, тикала жалом в рило тварини, але тій було байдуже — голову вкривали рогові нарости. Опинившись на сонці, звірина почала жувати скорпіона, я навіть чув, як хрумтить на зубах хітин. За мить членисті лапи вирвало вітром з пащі й понесло до озера. На спині звіра стовбурчився великий плавник, який тягнувся від голови до хвоста. Спостерігаючи, як із щербатої пащі раз по раз вилітає червоний язик і як похитується з боку в бік люта голова, я відчув нездоланний свербіж у п’ятах. Звір мав товсті широко розставлені лапи, в яких угадувалась могутня сила. Якщо тварина така ж прудка, як її далека родичка-ящірка, мені каюк. А що звір мав бути прудким, я впевнився, співвіднісши розмір тулуба з розміром лап. Утримувала мене в криївці тільки надія, що "драконові" замало одного скорпіона на обід, і він зайде в печеру по нового, я ж тим часом накиваю п’ятами. Та родич стегоцефала і сеймурії, либонь, мав інші плани. Він, звиваючись тулубом, поплентався вниз. Сильний вітер надимав плавник, і рептилія не йшла, а маневрувала, як вітрильник, весь час намагаючись, щоб вітер дув їй під кутом до спини. Вона пройшла повз мою схованку, на відстані якихось п’яти метрів, і я, причаївшись, спостерігав, як вітер вириває жменьки піску з під п’ятипалих кігтистих лап. Коли небезпека минула, я подумав: ну, навіщо тварині той перетинчастий плавник? У воді, скажімо, він править за стерно вертикального стану риби, а тут, на суходолі, навіщо? Можливо, його призначення бути радіатором сонячного тепла. Але ж чому тоді в нашому антропогені нічого подібного немає? По роздумах я дійшов висновку, що той плавник — рудимент. Тим часом звірина вже маячила поміж прибережними деревами. Поволі страх поступився цікавості: кортіло довідатись, які мешканці, крім скорпіонів, населяють печеру. Я вже мацнув заплічну торбу, щоб переконатися, чи на місці ліхтарик (після випадку в карбоні я з ним не розлучаюсь), та раптом з’явилась нова думка: а що як скористатися з димовухи? Не доведеться ризикувати — дим вижене з печери все живе. Тут-таки витяг гребінець, востаннє провів ним по волоссю і туго загорнув в паперовий конверт на гербарій. Та спочатку вирішив оглянути кам’яне нагромадження, в якому зяяла печера. Воно нагадувало руїни старовинного замку під горою, який наполовину замело піском і зализало вітром. Я пішов в обхід, щоразу натрапляючи на п’ятипалі сліди. Через півсотню метрів опинився на "даху" того звалища. І що я там побачив, учителю! Кладку яєць, завбільшки з диню середнього розміру. Вони лежали прямо на камені, який, з сонячного палу, був нагрітий градусів до сорока. Яйця мали сіру тверду шкаралупу. Все це цікаво, але володар кладки, який пішов на водопій, мав скоро повернутись. Отож я поспішив униз, до печери… Прикрившись від вітру, запалив край гребінця і, коли пакет сильно загазував, пожбурив його в чорну пащу печери. Сам відбіг на десяток метрів. Колись хлопчаком я виганяв у такий спосіб вужів з їхніх схованок на березі Конки. Невдовзі з печери заструмувало, а по хвилі вся квадратна діра вже сходила ядучим димом. І тут із сизого марева з’явилася спочатку голова "дракона", а потім і весь він, немов матеріалізувався, як у східній казці. На мить я вріс в пісок. Мене паралізували очі, які блищали на сонці, як два люстерка. Поряд з очима, на тому місці, де в рептилії скроні, щось пульсувало. Це була точна копія того пожирача скорпіонів, що подався до озера. Вітер швиргонув йому в рило хмару диму, і звір несподівано голосно гарикнув. Блиснули криві зуби, вискочив і зник тонкий червоний язик. І тут пісок, в який вросли мої ноги, перетворився раптом на потужну пружину. Після кожного озирання "пружина" підкидала мене все вище, і я вже не біг, а стрибав, як заєць. Рептилія ж перебирала товстими лапами легко, як наша ящірка, а тільки рухалась короткими перебіжками, і це мене поки рятувало. Зупиниться, випустить довгий і червоний, як блискавка, язик, і знову з-під лап, як з-під танкових траків, здіймається курява. Відстань між нами катастрофічно скорочувалась, я вже чув стрекотання, яке долинало з пащі. Мені навіть вдалося, що ось-ось займеться батист сорочки на спині від того дихання. І тут майнула думка: я ж тікав за вітром, але й "драконові" вітер допомагає, отже, слід змінити напрям, так щоб вітер дув йому в плавник. Озирнувся — щербате рило в якихось двох-трьох кроках від мене. І тоді я пожбурив у нього заплічним мішком. Рептилія спіймала його на льоту, зімкнула щелепи, і я почув, як брязнуло потрощене скло банок. Пробігши з півсотні метрів, я спинився знеможений, важко хекаючи. Чудовисько між тим терзало рюкзак, а тоді почало його ковтати. Я з жахом спостерігав, як роздувається безрозмірне воло і як востаннє блиснули хромовані застібки на кишенях рюкзака. Та чудовиську виявилося замало заплічної торби з усім її начинням і воно, підібравши черево, кинулося в мій бік. Але я за ту мить, коли звір розправлявся з рюкзаком, устиг увібратися в силу, до того ж моя ноша тепер обтяжувала мого ворога, а не мене. Отож дременув нагору, пересилюючи опір вітру, котрий дув мені в правий бік. Вже не лякали скорпіони, я перестрибував через брили породи, в затінку яких вони могли кублитись, і тут перечепився через каменюку і впав у пісок. Коли підхопився, в гарячці хапаючись за сокиру, то побачив, що рептилія далеко відстала. Вона не так гналась, як боролася з вітром. Сильні пориви його напинали плавник, який тепер нагадував фіолетове вітрило. Звір ледь утримувався на ногах. Раптом він почав звиватись, корчитись, а тоді, роззявивши пащу, виблював мій рюкзак. Одночасно до слуху долинуло довге натужне ревіння, яке на мить перенесло мене на берег карбонової водойми. Але тільки на мить, звук той, хоч і нагадував віддалено голос амфібії, але належав рептилії. В ньому вчувалась лють і якась туга. Враз луною відгукнулося від озера, а по хвилі між прибережними рослинами замиготів фіолетовий плавник. То родич мого переслідувача поспішав у наш бік… Я вкрай виснажився. З одного боку пекуче сонце і грузький пісок, з іншого — соромно навіть про це писати — страх. Мене охопив такий смертельний страх, який трапляється тільки у сні. Хай їм біс, тим рептиліям! Я ледь переставляв ноги, до того ж відчував пекельну спрагу. Та скоро пересвідчився, що пагорби, до яких прямував, зовсім не пагорби, а ліс. Дерева в ньому ростуть так густо, що крони їх сплелись у суцільне склепіння. Наблизившись, я впізнав з-поміж них кордаїти, сигілярії. При березі, між лісом і озером, виступають з води пагони хвоща і плауна, а над ними пурхають велетенські бабки з блакитними очима. Вода в озері виявилася солоною, до того ж пахла болотом, і я подався шукати джерело. Скоро його знайшов, воно витікало з-під плаского каменя при самому березі. Довго пив, підставляючи під джерело складені човником руки, а тоді ліг на нагрітий сонцем камінь і лежав у забутті доти, аж поки не відчув, як по тілу розливається сила… Коли я нарешті оговтався, то почав відчуватися якось незатишно, мене навіть пойняла тривога. Проте скільки не видивлявся довкола, нічого загрозливого не помітив. Дракони, як два фіолетові вітрильники, "пливли" до печери. Під каменем, на якому я розташувався, не було жодної щілини, де б сховався скорпіон, та й з лісу нічого не загрожувало. І тут увагу привернули концентричні кола на воді.