Але як добути отого квитка? Марта не така вже й макуха — легко не видуриш...
Довго ходив Борис Петрович, і десятки найрізноманітніших планів юрмилися, перекидалися в його голові.
Голова вже починала крутитися, в роті сохло, наче з огневиці, в очах туман, і в тумані величезні гарячі цифри...
Стемніло вже, коли пішов додому.
Перемагаючи своє хвилювання, роблено спокійно приступив до щоденної поранки.
Але щойно навернулася на очі Марта, серце йому враз стиснулося — вона й не вона. Не Марта, а якась загадкова, чудна істота. Навіть не те — якесь кабалістичне чортовиння, живий, рухомий № 2002.
— Марто,— піймав він її в проході за руку,— у мене до вас є дуже-дуже важне діло. Коли впораєтесь, зайдіть до мене.
Вона здивовано глянула на нього й тихо покірно відповіла:
— Добре.
* * *
Коли зачинили столовку, діти вже спали. Борис Петрович старанно затушкував двері до їхньої кімнати й нетерпляче навшпиньках крутився з кутка в куток, поки не ввійшла Марта.
Ввічливо запропонував сісти. Для бадьорості скрутив цигарку, одкашлявся й почав:
— Те, що я вам зараз скажу, вас дуже здивує. Може, й вразить, але що робити... Тепер такі часи, такі часи, що кожної хвилини до всього треба бути готовим... Ви, Марто, у мене служите вже два роки й дитину при собі держите. Здається, нічим я вас не кривдив, гроші платив акуратно, тільки за нехлюйство вимовляв, як от навіть сьогодні, але ви ж самі знаєте, що...
— Борис Петровичу,— раптом заморгала Марта,— я вже знаю, до чого це ви... Борисе Петровичу, я ж, голубе, не винна, бо робота моя така. Знаю я, що ви з благородних і чистоту любите, але якщо хочете мене за це штрахувати чи службу відмовити, то...
— Та почекайте, не те,— перебив Борис Петрович,— ви краще слухайте. Ви думаєте, мені справді так важно, що хтось там із публіки побачить вас брудною? Думаєте, важно? Наплювать!.. А мені важно, щоб ви, ви були чиста. Ви пам'ятаєте мою небіжку? Ані тобі порошинки. Я звик... Да... А тепер послухайте — я сам, у мене діти. Ви теж самі й у вас дитина... Я вже не молодий, і ви не молоді. Розумієте?
Ой, матінко, ви щось таке говорите, що я й боюся...
— Не бійтеся, Марто, я чесна людина... Дурисвітство мені вже не по літах. Вже кілька разів підбивало мене все вам сказати, але натомість або мовчав, або лаявся... Та що там довго? Кажіть просто: підете за мене заміж?
Марта остовпіла.
А Борис Петрович підсунувся до неї ближче, взяв за руку і, зазираючи в очі, густо засипав словами. Говорив про те, як вона хазяйнуватиме в столовці, як гарно, спокійно вони будуватимуть життя та вчитимуть разом дітей. Говорив, що вона давно вже впала йому в око, що любить її,— в барвистих словах розгортав широчінь свого почуття. Пояснив, чому мовчав досі. Хотів-бо, як чесна людина, себе перевірити й підготовити Марту. Між іншим, ревниво закинув про сусіду шофера, який вчащає на кухню, і просив негайно з ним покінчити. Просив надовго справу не відкладати — завтра ж піти й записатися.
— Ну, Марточко?
Вона була мов у сні. Вона ніяк не могла збагнути.
— Чекайте, дайте хоч подумати... Я ніяк...
— Та що ви, наче дівчинка!.. Говорять же двоє дорослих. Говорю я, Борис Петрович, якому, здається, повірити можна. Все в ваших руках. Або так, або так. Вирішуйте!..
— Я... добре...
Він звабно припав до руки і, лише коли одірвався, помітив, що рука пітна та червона, а під нігтями густі жалобні смуги. Його занудило, і він швидше одвернув голову.
— Чудно мені, чудно... — звільна, в солодкій задумі прошепотіла Марта,— ніяк не стямлюся... Й чому так швидко? Завтра? Дайте хоч...
— Ні, Марточко,— занепокоєно перебив її,— це не швидко, це вже давно. Більше чекати не можу й не хочу!.. Доволі чекати!.. Завтра ж, неодмінно завтра!..
Майнула думка, щоб зразу перейти до головного, але вчасно схаменувся. Зрозумів, що цим можна тільки викликати підозріння і зіпсувати всю справу. Найкраще — теж завтра, коли розчерк пера в загсі остаточно заспокоїть і переконає.
* * *
Вночі, як завжди, постукав шофер.
Марта злегка відхилила двері і через тоненьку шпарку холодно заявила:
— І не ходи, і не грюкай... Кінець.
— Чи не здуріла, Марто? Що таке?
— А таке... Виходжу заміж за хазяїна. Завтра на запись іду. Поняв? — і перед самим шоферовим носом хлопнула дверима.
Вона довго не могла заснути. Подушка горіла, горіли щоки. І думок гарячих була повна голова.
Згодом засвітила лампу, зняла засиджене мухами дзеркальце і, старанно обтерши його, глянула на себе. Схвильовані, великі очі, наче сп'янілі, наче злегка заволоклися сльозою. А під очима зморшки, і на лобі зморшки, і підборіддя в зморшках. Життя встигло вже покласти чимало відзнак, так покалічило, що вона й не сподівалася.
І, вдивляючись вона помаленьку починала щось згадувати, починала пізнавати ці завчасні відзнаки, читати по них, як із книжки. Все її життя з вічними турботами, вислужуванням, поневірянням, терпеливе, велике для неї і непомітне для інших життя враз стало як на долоні.
Марта зітхнула, але почула, що їй радісно-легко. Тепер цього вже не буде, тепер все буде інакше, по-новому.
Раптом погляд її зупинився на сорочці — брудна, в жовтих пасмах. Стало самій соромно, аж завовтузилась на ліжку. Коли ж спало на думку, що така інтимна нечепурність найшвидше може відштовхнути від неї Бориса Петровича, вона жахнулася і дала собі слово завтра ж упорядкувати своє вбрання.
Ніч проповзла, як ті мари, неспокійна, розхристана...
Уривками ввижалося щось гарне, ввижалося страшне.
На ранок, лежачи нерухомо, мов після важкої хвороби, вона довго не могла опам'ятатися. Все, що сталося вчора, здавалось тільки чудним сном. Було навіть смішно. А коли в розплющені очі пригнули пустотливі сліпучі зайчики, проганяючи паморочну дрімоту, коли перед свідомістю у всій неможливій величині виросла гола дійсність,— Марта занепокоїлась.
Більше й більше охоплювала її розважність. Особливо дивною здавалася напосідливість Бориса Петровича. Все ж таки краще спочатку подумати, перевірити. Не завадить трохи відтягти. Тоді, принаймні, можна зважити справу всебічно, бо зараз ніяк не приймала свідомість несподіваної думки про спільне життя з хазяїном — та ще й з колишнім паном.