Сліпий князь Василько сидів під сторожею в кімнатці та невеселі думи думав.
А Давид не вдоволився осліпленням Василька. Пішов ще на Василькову волость. Та не повелося. Зустрінувся з військом Володаря. Завзята була січа, і Володар побив Давида.
Утік Давид із недобитками у Володимир і зараз до Василька прохати, щоб відмовив Володаря від походу на Володимир.
І розжалобився Василько. Усе, що передумав на самоті, тепер говорив Давидові:
— Я, Давиде, не гніваюся на тебе. В усьому Божа воля. Я мав високі думки! Бажав я помститися на всіх ворогах нашої землі й збирав військо не проти тебе, Давиде, ані проти Святополка, тільки проти Польщі й Угорщини. Як прийшла до мене вістка, що йдуть до мене берендії, печеніги та торки, подумав я: Скажу я своєму братові, Володареві, та тобі, Давиде: "Давайте мені свою молодшу дружину, а самі собі пийте й веселіться!" І подумав я про польську землю: наступлю я на неї за літо й за зиму, знищу її й обороню землю нашу. Потім я хотів забрати дунайських болгарів і поселити в себе. Думав я теж проситися в Святополка й у Володимира на половців. Піду — думав я собі — на половців, або здобуду собі славу, або голову свою положу за рідну землю. А іншої думки не було в мене, ані на Святополка, ані на тебе, Давиде. У цьому кленуся Богом і його пришестям, що не подумав я нічого злого проти братів моїх. Та за високі думки понизив мене Бог і впокорив мене. Тож я не гніваюся на тебе, ти був тільки знаряддям у Божих руках.
Тривожився Давид, бо Володар підходив уже під Володимир.
Аж прислав він послів до Давида:
— Видай брата, Василька, то відступлю з-під Володимира.
І видав Давид Василька Володареві й іще благав Василька:
— Прости мені, будьмо другами, як колись були.
— Як буде щирість у серці твоєму, то будемо знову другами — сказав йому Василько на прощання.