— Чи повірите, пане, собачка не варта й вісім гривень, цебто я не дав би за неї й вісім шагів; а графиня любить, їй-богу, любить, — і ось тому, хто її знайде, сто карбованців! Коли сказати по пристойності, то от так, як ми тепер з вами, смаки людей зовсім не сумісні: вже коли твоя охота, то держи лягавого пса чи там пуделя; не пошкодуй п'ятсот, тисячу дай, та зате вже щоб був пес хороший.
Поважний чиновник слухав це зі значущою міною, і в той самий час підраховував, скільки літер у принесеній записці. По обидва боки стояло багато старих жінок, крамарчуків та двірників із записками. В одній стояло, що відпускається на службу непитущий кучер; у другій — майже нова коляска, вивезена 1814 року з Парижа; там відпускалася в найми дворова дівка дев'ятнадцяти років, що привчена була до прання, а годилася й до інших робіт; міцна дрожка без однієї ресори, молодий та гарячий кінь у сірих яблуках, сімнадцяти літ віком; нове, одержане з Лондона, насіння ріпи та редису; дача з усіма угіддями: двома стійлами для коней та місцем, де можна розвести прекрасний березовий чи ялиновий сад; там-таки викликалося й охочих купити старі підошви, запрошуючи прибути на переторжку щодня од восьми до трьох годин ранку. Кімната, де містилося все це товариство, була маленька, і повітря в ній було страшенно тяжке; та колезький асесор Ковальов не міг чути запаху, бо закрився хусткою, та й тому, що самий ніс його перебував тепер бозна-де.
— Милостивий пане, дозвольте вас попрохати… Мені дуже треба, — промовив він нарешті нетерпляче.
— Зараз, зараз! Два карбованці сорок три копійки! Цю ж хвилинку! Карбованець шістдесят чотири копійки! — казав сивоволосий пан, кидаючи бабам та двірникам записки в вічі. — Ви чого бажаєте? — нарешті сказав він, обернувшись до Ковальова.
— Я прошу… — одказав Ковальов, — сталося шахрайство чи ошуканство, я досі ніяк не можу дізнатись. Я прошу тільки видрукувати, що той, хто до мене того поганця приставить, матиме добру нагороду.
— Дозвольте спитати, як ваше прізвище?
— Ну, навіщо ж прізвище? Мені не можна сказати його. У мене багато знайомих: Чехтарьова, статська радниця, Палагея Григорівна Подточина, штаб-офіцерша… Ану ж довідаються, Боже борони! Ви можете просто написати: колезький асесор чи, ще краще, людина в майорському чині.
— А втікач був із ваших дворових?
— Де там із дворових! То б іще було не таке велике шахрайство! Утік од мене… ніс…
— Гм! яке дивне прізвище! І на велику суму той пан Ніс обікрав вас?
— Ніс, тобто… Ви не те думаєте. Ніс, мій-таки власний ніс, пропав безвісти. Чорт хотів насміятися з мене!
— Та яким же чином пропав? Я щось не можу того як слід зрозуміти.
— Та я не можу вам сказать, яким чином; але найголовніша річ, що він їздить собі тепер по місту і називає себе статським радником. І тому я вас прошу оголосити, щоб, коли хто зловить, приставив його до мене якнайскоріше. Бо зважте ж, справді, як же мені бути без такої помітної частини тіла? це не те, що якийсь там мізинець на нозі, яку я в чобіт, — і ніхто не побачить, що його нема. Я буваю щочетверга у статської радниці Чехтарьової; Подточина Палагея Григорівна, штаб-офіцерша, і в неї дочка дуже гарненька на вроду, теж дуже добрі знайомі, і ви зміркуйте самі, як же мені тепер… Мені тепер до них не можна з'явитися.
Чиновник задумався, що означали міцно стулені губи.
— Ні, я не можу вмістити такого оповіщення в газетах, — сказав він нарешті по довгій мовчанці.
— Як? чому?
— Так. Газета може втратити репутацію. Коли кожен почне писати, що в нього втік ніс, то… І так уже кажуть, що друкується багато неподобного та неправдивого.
— Та що ж тут таке неподобне? Тут, здається, нічого нема такого.
— Це вам так здається, що нема. А от на тім тижні був такий самий випадок. Прийшов чиновник так от, як ви тепер прийшли, приніс записку, грошей з нього припало два карбованці сімдесят три копійки, а все оповіщення полягало в тому, що втік чорний пудель. Здається, що б тут такого? А вийшов пасквіль: пудель отой був скарбник, не пам'ятаю, якої вже установи.
— Та я ж вам не про пуделя даю оповіщення, а про власного мого носа: виходить, мало не те саме, що про самого себе.
— Ні, такого оповіщення я ніяк не можу вмістити.
— Та коли-в мене справді пропав ніс!
— Коли пропав, то про це хай клопочеться медик. Кажуть, що є такі люди, які можуть приставити якого хочете носа. А втім, я помічаю, що ви, певно, людина весела на вдачу і любите в товаристві пожартувати.
— Присягаюсь вам, от як Бог свят! Та коли вже на те пішлося, то я покажу вам.
— Не завдавайте собі клопоту! — промовив чиновник, нюхаючи табаку. — Проте, коли вам не важко, — додав він зацікавлено, — то бажано б поглянути.
Колезький асесор відкрив затулене хусткою обличчя.
— Справді, диво та й годі! — сказав чиновник, — місце зовсім гладеньке, ніби от допіру спечений млинець. Так, до неймовірності гладеньке!
— Ну, ви тепер будете сперечатися? Ви бачите самі, що не можна не видрукувати. Я вам буду особливо вдячний і дуже радий, що через цей випадок мав приємність з вами познайомитись…
Майор, як бачите з цього, наважився цього разу трохи лукавити.
— Воно надрукувати, звичайно, невелике діло, — сказав чиновник, — тільки я не бачу з цього ніякої для вас користі. Коли вже хочете, то віддайте тому, хто має бистре перо, описати як дивовижний витвір натури і надрукувати цю статейку в "Северной пчеле" (тут він понюхав іще раз табаки) для науки молоді (тут він утер носа), чи так, усім для цікавості.
Колезький асесор зовсім утратив надію. Він опустив очі вниз газети, де оповіщалося про спектаклі; уже обличчя його ладне було усміхнутися, зустрівши ім'я актриси, гарненької на вроду, і рука взялась за кишеню: чи є при ньому синя асигнація, бо штаб-офіцери, на думку Ковальова, повинні сидіти в кріслах, — та думка про ніс усе зіпсувала!
Сам чиновник, бачилось, був зворушений скрутним становищем Ковальова. Щоб хоч трохи полегшити його горе, він вирішив, що необхідно виразити співчуття кількома прихильними словами:
— Мені, далебі, дуже прикро, що з вами трапився такий анекдот. Чи не понюхаєте ви часом табаки? це розганяє головні болі та тяжкий настрій; навіть і щодо гемороїдів воно добре.