"Ніобея"

Страница 3 из 3

Левицкий Модест

— Не як лікаря, як людину прошу вас: дайте мені полегкість, дайте змогу грати сьогодні... Морфію дайте чи чого знаєте... а завтра я вас послухаю, буду лежати... все зроблю, що скажете!

Лікар задумався, підперши голову руками.

— Добре,— сказав він, зітхнувши.— Дам вам морфію, боліти у вас буде менше, зможете ходити... А як вип'єте вина перед виходом на сцену, то й не зомлієте... А завтра... вам утроє гірше буде, ніж тепер.

— Спасибі вам!

. — Нема за що. Дайте мені паперу й пера, щоб написати рецепт.

Метнувся Іван, але не знайшов ні паперу, ні пера, ні чорнила.

— Ну, не треба, не шукайте,— сказав лікар.

Він сів до столу, добув з кишені записну книжечку, видер З неї листочок і написав рецепт олівцем.

* * * 4

Увечері того дня у залі містечкового клубу, що заступав театр, було повно народу. У четвертому ряді сидів і лікар.

Прийшов він розважитися після буденної щоденної роботи, тяжкої роботи серед атмосфери людського страждання, болю й сліз. Тягнуло його сюди ще якесь болюче бажання подивитися, як його бідна пацієнтка, з тяжким болем тіла й душі, буде грати веселу комедію, і боявся він, що, може, й тут, на виставі, його поміч буде потрібна нещасній артистці. Ніобея була дуже гарна в старовинному грецькому хітоні, що не ховав її і не псував чудових, принадних форм її молодо-ю, стрункого тіла; а особливо гарне було її бліде обличчя її очі, що світились дивним блиском. З усієї публіки, ЩО сиділа в театрі, тільки один той лікар знав, який грим навів па те личко, на ті очі той незвичайний, гарячковий блиск і красу...

Підстаркуватий, лисий чоловічок у чиновницькій тужурці, що сидів коло лікаря, штовхнув його легенько ліктем:

— Яка ж бо вона гарна, бодай її курка вбрикнула! Га?!

— Гарна,— знехотя озвався лікар.

— Форми які чудові! А личко! А очі, очі які блискучі!..

— Блискучі...

— Та що ви так байдуже, немов про оселедця маринова-. мого або про печену качку говорите? Нема у вас почуття краси, пане докторе. Чи, може, вже вам, як лікареві, докучило дивитися на жіночу красу? Хе-хе!..

— Може, й докучило,— зітхнув лікар.

— Приїлося, хе-хе!— і він хитро підморгнув оком.— А я, признаюся вам-, хотів би бути лікарем, хе-хе!.. Особливо для таких дівчаток та жіночок, хе-хе!.. Жалкую дуже, що я не лікар!

А я жалкую дуже, що я лікар...

І він одвернувся од свого сусіда, щоб не вести далі такої розмови.

Дуже сподобалася публіці весела, дотепна комедійка. Особливо щиро сміялися, коли Ніобея, у найкомічніших місцях, ламаючи руки, скандувала гарний вірш-гекзаметр: "Плач, Ніобеє, царице без царства і мать без дітей!.."

В антракті лікар покинув свого сусіда, що не переставав докучати йому своїми брудними жартами про жіночу красу, й пішов боковим переходом за лаштунки. Він звернувся до одного з гурту артистів:

— .Як себе почуває Настя... не знаю її справжнього прізвиська: що Ніобею грає? Вона нездужа... Я лікар.

— Ага! Щось погано з нею сьогодні. Слухайте, Настя Михайлівна! — гукнув артист.— Доктор зайшов провідати вас

Лікаря провели в другу кімнату. Настя лежала на кушетці знесилена, втомлена; очі її світилися, як жаринки, від гарячки, що палили її.

— Ну, як ви себе почуваєте? — спитав лікар.

— Поганенько... Болить нестерпно... А все ж таки трошки поміг на перший час ваш морфій, спасибі вам; якось відіграла своє.. Думала: не дотягну до кінця.

— Гарно трали... дуже вподобалося публіці.

— Ось уже скоро поїду й ляжу.

— їдьте, спочиньте, а я завтра навідаюсь до вас,— сказав лікар, прощаючись.

Коло дверей до нього підійшов Іван, Настин чоловік. Вигляд його був такий дивний, несамовитий, що лікар подумав, чи не п'яний він.

— Пане докторе! — сказав Іван глухим голосом, що раз у раз переривався.—Не знаю, що й робити?.. Як сказати?

— Що?

— Перед самим початком вистави прийшла мені телеграма з Дубна, що наша дочка... вмерла!

У лікаря боляче стиснулося серце.

— Я їй, жінці, ще не казав...— мовив Іван.— І не знаю, як таке сказати?.. Вона ж... О боже мій! Що мені робити?!.

* * *

На другій дії лікар сидів сам не свій.

— Де ви пропадали в антракті? — спитав сусід.— Хтось казав, що ви туди, за лаштунки, ходили, га?

— Дайте мені спокій!

— Ось воно що! А ще жалкуєте, що лікар! Хе-хе! Ну, а як я жінці вашій розкажу?

— Ідіть до чорта! — не здержався лікар і відвернувся.

* * *

Добре вже попівночі у брудному й холодному "номері" заїзду лежала на постелі Настя, вкрита старою хусткою та дірявим пальтом. Вона знов тремтіла вся, як у пропасниці. Очі її несамовитим, мов божевільним, поглядом дивились на Івана. А він сидів коло столу, підперши голову обома руками; перед ним лежала та телеграма, що прийшла увечері. Невеличка лампка давала вбоге світло на ту вбогу, непривітну кімнату.

Обоє мовчали. Про що ж їм було тепер балакати?..

У сусідній кімнаті сиділа компанія офіцерів та їх гостей. Через тонкі двері, що були між тими двома "номерами", чутно було їх голосну розмову, регіт, брязкіт склянок та пляшок.

— І гарна ж та Ніобея, бісової пари! — мовив басуватий голос.— Досі мені перед очима стоїть і голос її чую!

— Таких і на великій сцені не багато знайдеться,— озвався другий.

— На що вже наш доктор — і той не видержав, побіг м антракті за лаштунки... хе-хе! А як я йому про це натякнув, іо трохи очей мені не видер... хе-хе! Кумедія!

— А є до чого побігти!

— Гарна, гарна, хоч кому! — знов озвався басистий юлос, а потім проскандував той вірш-гекзаметр: "Плач, Ніобеє, царице без царства й мать без дітей..."

Втім, усі бесідники замовкли й переглянулись один з одним: з сусіднього "номера" почули вони несамовитий жіночий крик — не то плач, не то сміх.

То бідна Ніобея, цариця без царства і мати, що втратила єдину дитину, билася головою об стіну в тяжкій істериці...