О ні, той фухтель не зовсім зник —
Тепер він у їхній суті,-
Хоч дружнє "ти", а не давнє "він"
Вживають ці типи надуті.
З нового — лиш довгі вуса прийшли
На зміну забутим косам:
Коса, що ззаду висіла колись,
Тепер висить під носом.
В одежі кінноти з'явились також
Раніш мені невідомі
Подробиці,— варто відмітить шолом
І стальний гострячок на шоломі.
Ідею рицарства в тім гострячку
Завзятий втілив романтик,-
О, де ви, пані фон Монфокон
І панове Фуке, Уланд, Тік!
Нагадує він середні віки,
Коли двірські посіпаки
Плекали відданість в серцях
І герб нашивали на с...
Турніри, й служіння облудний культ,
І здирства в хрестовім поході,
Увесь нецензурний вік, коли
Газет не було ще й в заводі.
Так, так! Мені до вподоби шолом,
Є в ньому дотепність найвища —
У ньому виявивсь сам король,
Але ж той гостряк — навіщо?
Подумайте — що?, коли вдарить грім?
Як легко буде тій спиці
На ваше чоло притягнути з небес
Наймодерніші блискавиці!
А буде війна — треба також
Легші шапки купувати:
Середньовіччя шолом важкий
Завадить швидко тікати.
В Аахені знову я з орлом,
Мені ненависним, стрівся.
На мене з поштової вивіски він
Отруйливо дивився.
Огидний птах! Ще прийде час,
І я тебе впіймаю,
Тоді я вирву тобі хвоста
І кігті геть одрубаю.
Зажди, ти будеш таки вгорі
Сидіти на жердині;
І ми скличемо рейнських веселих стрільців
На свято стрільби в долині.
І той, хто зіб'є тебе униз,-
Корона йому і держава!
Ми вріжем туш і гукнемо:
"Слава, коро?лю, слава!"
IV
Затемна я до Кельна прибув,
Де Рейн хлюпотів без упину,
І дух німецький мене сп'янив,
Вплинувши в ту ж хвилину
На мій апетит. Я одразу з'їв
З шинкою миску яєшні,
Вона пересолена була —
Наліг я на вина тутешні.
В зеленій римській чарці блищить
Рейнвейн, мов золото, й досі,-
А вип'єш декілька зайвих півкварт —
Одразу закрутить у носі.
Усе пішло в голові шкереберть,
Блаженні хвилини настали,
І я подався у морок нічний,
В лункі півтемні квартали.
Будинки розповідали мені
І прірва вулиць пустельна
Легенди давно минулих днів
Святого міста Кельна.
Колись в цьому місті попівський клір
Проводив дні святебні,
Тут Ульріх фон Гуттен викрив діла
Темних людей ганебні.
В канкані середньовічному тут
Гасали ченці й черниці,
Тут кельнський Менцель — Гохстратен писав
Доно?сці препідлі й ниці.
В полум'ї середньовічних кострів
Книжки тут і люди палали,
І дзвони в церквах при цьому гули,
І "кіріє елейсон" співали.
Тут парувались тупість і злість
В пеській одвертій суті,
Їхніх потомків знати й тепер
З віронестерпної люті.
Та що це? В місячнім сяйві я
Бачу велику потвору,-
З біса весь чорний Кельнський собор
Огидно пнеться вгору.
Бастілія духу це мала буть,
І попи вже змовлялись ниці:
"Німецький розум згноїмо
Ми в цій гігантській в'язниці!"
З'явився Лютер. "Стій!" — сказав,
І після того слова
Не зрушила ані на крок
Собору побудова.
Вони не скінчили його — й гаразд,
Бо саме цим і зробили
Символом нашого духу його
Та протестантської сили.
О бідні шельми — соборний союз!
Чи вам слабкими руками
Недобудований добудувать
Цей форт панування над нами?!
Безумний задум! Даремна річ
Жебрати на діло боже,
В єретиків та євреїв просить,-
Ніщо вже не допоможе.
Даремно уславлений Франц Ліст
Для вас на храм концертує,
Так само й талановитий король
Даремно декламує.
Собору Кельнського, поки й світ,
Уже не добудують,
Хоч швабські дурні каміння груз
На корабель рихтують.
Його не докінчать, даремний крик
Сичів і круків потворних,-
Тіні минулого звикли завжди
Жити у вежах соборних.
Уже зближаються часи
Величні і незвичайні,
Коли недовершений цей собор
Ми візьмемо під стайні.
"Як стане стайнею собор,
Куди подітись мають
Три східні царі, що в олтарі
Соборному спочивають?"
Чудне запитання я чую! В наш час
Чи варт про дрібниці дбати?
Тоді доведеться східним царям
Притулку деінде шукати.
А я б вам порадив їх посадить
В три клітки з заліза міцного,
Що в Мюнстері без ужитку висять
На вежі Ламберта святого.
Коли ж не вистачить одного
Вам до тріумвірату —
То замість східного царя
Можна західного брати.
V
Як я на рейнський міст зійшов
Біля причального валу,
Побачив у місячнім сяйві Рейн,
Що вдаль спливав помалу.
Привіт тобі, мій батьку Рейн,
Що тут було з тобою?
Про тебе часто думав я
З одчаєм і журбою.
Сказав — і вловило в глибинах вод
Печальні звуки вухо,-
Неначе кашель старого душив,
Стогнав він і дихав глухо:
"З приїздом, хлопче! Приємно мені,
Що ти не забув мене досі.
Тринадцять літ не бачились ми,
Мені погано жилося.
Під Біберіхом я камінь ковтав.
Не дуже це смачно. Ще ж гірші,
Сказать по правді, для шлунка мого
Нікласа Беккера вірші.
Він пісню зложив про мене, що я
Цнотлива мамина дочка,
Яка уперто береже
Незайманості віночка.
Чуючи пісню безглузду цю,
Я хочу лаятись, битись,
Вирвати бороду сиву свою
І в самому собі втопитись.
Чи я ще незаймане дівча,
Французи могли б сказати,-
Побідні хвилі доводилось їм
Не раз з моїми зливати.
І пісня дурна, і співець не мудрець!
Мене він зганьбив цинічно,
І гірша річ — скомпрометував
На все життя політично.
Коли б французи вернулись до нас, —
Мені червоніти треба,
Мені, що, чекаючи їх, не раз
З сльозами звертався до неба.
Не криюся, дуже я їх любив.
Ну, як там мої французята?
Грають, співають, як і завжди?
Ще білі в них штаненята?
Хотів би я побачити їх,
Не криюсь перед тобою.
Але боюсь, бо вірші ті
Вкрили мене ганьбою.