— Тітонько, ви ж, якщо я не помиляюся, християнка.
— Ага, християнка, — тітка завзято хреститься. — Ось і хрест святий кладу об тім — християнка!
— А коли так, то при чім тут язичницький хапун? Бог дає. Бог і бере, а ви — хапун!
Подумавши, тітка Марина примирливо каже:
— Може, Бог, може, й хапун — хто там точно відає, як воно насправді? А не брали б людей — Бог чи хапун, — то й смерті не була б. Люди б вічно жили. А так… беруть наші душечки, кому черга надійде. Та ви заходьте до хати. Відпочивайте з дороги, а я обідом займуся.
— Я — з вами, — зголосилася дружина.
— Коли так — дякую. Удвох і охотніше, і жвавіше, а племінник хай з дороги та спекотного вару в холодочку полежить. А тоді й для нього знайдеться робота — чого доброго. Роботи на людський вік вистачить — чи людина й переробить її. А як мені — то де вже там. Або Господь забере, або хапун хапне, а доробити й не дадуть…
Тітонька Марина, як я зрозумів, жила легко і просто — у злагоді з природою і власною душею та сумлінням.
— Аби у світі і ось тут, — показувала на свої груди, — було добре, а решта прикладеться… Чи ж багато людині треба?
Була вона християнкою (принаймні акуратно ходила в сусіднє село до церкви і була там, як мені потім скажуть сусіди, чи не активісткою, в крайньому разі зразковою прихожанкою) і в той же час залишалася… язичницею. Вся її філософія зводилась до одного:
— На небі живуть боги (які саме — не уточнювала, та й не мала в тому потреби, боги є боги, що тут довго міркувати?), на землі — духи природи, а під землею — злі демони, — і, зітхнувши, додавала: — А ти мусиш між ними вертітися… Так і живемо…
Найбільше остерігалася жовтих кішок — хоч такого забарвлення кішок у їхньому селі не було. А боялась їх тому, що за давніми, дідівськими звичаями саме в жовту кішку може обернутися відьма (о, це кодло невмируще, у кожному селі його представники водяться!). Як і в сороку.
Останні в селі водилися. Тільки де застрекоче ця біло-чорна птаха, як тітка Марина вигукувала на її адресу:
— Ну, годі тобі вже, годі, білобока! Пострекотіла і досить. Лети собі геть, а ми вже й без тебе якось проживемо!..
І як це в неї поєднувалося (християнство і язичество, чи як вона сама казала, поганство), ми з дружиною так і не могли збагнути. У тітки ж це виходило просто. Якось аж природно, наче так і треба було. Ну, наприклад, під натільним хрестиком носити крихітну, з наперсточок завбільшки торбиночку з плакун-травою, власне, її корінцем, що буцімто чудодійний. І що то була за чудодійна трава, я так і не зміг допитатися.
— Плакун-трава всім травам мати, — одказувала тітонька, але ще й показати, що ж то за зілля, навідріз відмовлялася. — І рада б, та… Як покажу, то плакун-трава одрузу ж втратить свою чарівну силу і вже не буде над духами панувати чи хвороби виліковувати. Хоча тітонька поправляла своє здоров’я не так чарівною травою, як тими ліками, що ми їй привезли з Києва. Ще й запевняла, що вони добре їй помогли і вона від них наче аж помолоділа — дай Боже!
Ми з тіткою не сперечалися і не намагалися порушити її віру в силу плакун-трави, тільки коли вона називала себе поганинкою (в смислі язичницею), дружина м’яко казала:
— Поганин, це той, хто не сповідує християнство та його релігію, а ви ж — християнка.
— Християнка, — погоджувалася тітонька охоче і незмінно додавала: — Але все одно й поганинка.
В зворотному ми її не переконували, тим більше з її язичеством було навіть цікаво. Тітонька вірила, здається, у всіх і у все: у бабу Ягу, яка, як і годиться, живе в хатці на курячих ніжках і є повелителькою світу мертвих, у берегинь, повітряних дів, що оберігають людей від упирів, а ті, що живуть біля людських осель, ще й від злих духів ("Вони такі веселі, все танцюють та співають. І там, де вони хороводи водять на берегах озер та річок трави ростуть густі та зелені, а в полі хліб родить щедріше"), особливо поклонялася Ярилу-сонцю ("Такий гарний молодик у білому вбранні з квіточками на голові на білому коні їздить. Де він проїде, там чекай доброго врожаю, а на кого подивиться, у того в серденьку любов спалахне… Ми Ярила завжди шануємо в його день — 4 червня і тому в нас урожаї добрі і любов у сім’ях…"); вірила в духа озер і річок, у Водяника, у хатнього домового (щоночі йому в черепочок у сінях наливала води, щоб він уночі, як захоче, попив і до неї, тітоньки Марини, добрішим був). А ось кіз не терпіла. Казала:
— Бог створив людину, а сатана — вовка. Бог — корову, а сатана — козу, Бог — овес, а сатана — бур’ян.
Вірила у Страх — злого демона, що часто з’являється у вигляді вихора-суховія. Бачити його в тому вихорі ніхто не бачив, але присутність його завжди відчувається, бо на людину тоді нападає безпричинний страх. Тож і ясно стає, ще у вихорі вертиться він, злий дух…
А найбільше, здається, вірила в Матір-Сиру Землю, слов’янську богиню землі, матір всього живого — в тім числі й людей. І тут ми з тітонькою Мариною у всьому погоджувалися. Справді, як по весні прокинеться Мати-Сира Земля, то й земля прокидається, заквітчує себе зелом і дає всьому живому силу та молодість і все тоді у світі білому оживає і квітне. То як же не вірити в таку богиню, бодай і будучи християнкою, і ми вірили, чим викликали в тітоньки Марини ще більшу симпатію до нас.
— Бач, бач, — радо казала. — Городські і, мабуть, же партєйні, а в Матір-Сиру Землю вірите — от яка в неї сила!
Так непомітно й минали дні у тихому патріархальному тітчиному селі. Від ліків, що ми їх привезли, тітці за кілька день стало й зовсім добре, вона збадьорилася і її сухеньке зморшкувате личко почало рожевіти, а в очах заблискотіли веселки.
— Чи ж багато старій бабі треба — онук приїхав і наче життя моє перемінилося в кращий бік. І самотності як не бувало. Слава тобі, Господи, Сусе наш…
Два тижні ми гостювали у тітки в селі — і купалися на Дніпрі, і рибу ловили, і город випололи, я ще в місто з’їздив, привіз їй на зиму палива — дві тонни вугілля, дров нарубав — для мене, міського жителя, ледачого навіть до фіззарядки, то була приємна розминка.
Степове повітря, сухе, гіркувато-запашне од сивого полину, що ріс у тих краях повсюдно та крихітного чебрецю, що ним були всіяні глиняні кручі, для міських легенів та ще прокурених, буде бальзамом… Про абрикоси (в тамтешній, істинно українській вимові абрикоси) духмяні, сонячні, що так і заливали запахущим соком порожнину рота й перехоплювали подих, про яблука, груші, й говорити не буду. Для нас, звиклих до чужоземних бананів у містах (а продають здебільшого — користуючись нашою необізнаністю, кормові), що їх у Африці й мавпи обминають (то було як відкриттям світу) і я чи не вперше пожалкував, що досі у відпустки їздив до Криму, навіть, уяви не маючи, що ж таке південна Україна на середній течії Дніпра… А ще ж численні тітчині наливки, а вони в неї були на всі літери алфавіту, починаючи від А і кінчаючи на Я, що їх ми щодень незмінно дегустували, уступаючи тітчиним наполяганням: "Ану ж бо попробуйте ще й оцієї, бо як же ви поїдете в Київ, не посмакувавши ще й цією вишнівочкою?", все це й перетворило наше гостювання на щось незабутнє.