Нічний політ

Страница 2 из 17

Антуан де Сент-Экзюпери

І тепер, серед ночі, він, мов той нічний сторож, помічає, що темрява розкриває перед ним людину — з отими закликами, вогнями, неспокоєм. Оця проста зірка в темряві ночі — то самітний будинок. А он та, що згасає, це дім, де знайшла притулок її любов. А може, туга.

Цей дім уже не подає сигналів решті світу. Опершись ліктями на стіл, сидять біля лампи селяни, які чогось — вони самі не знають чого — сподіваються; вони не знають, що їхнє бажання сягає далеко-далеко у нічній пітьмі, яка окутує їх. Але Фаб'єн знайшов його, коли, пролетівши тисячу кілометрів, відчув, як хвилі, здибившись з бездонних глибин, підіймають і опускають літак, у якому пульсує життя; коли, прорвавшись, мов через бойовиська, крізь десяток гроз, поміж якими видніли галявини місячного сяйва, він, як переможець, один по одному досяг тих вогнів. Цим людям здається, що їхня лампа освітлює тільки їхній скромний стіл, але за вісімдесят кілометрів од них уже помітили це світло, воно дійшло, мов заклик, посланий у розпачі з пустельного морського острова.

ІІ

Отже, три поштові літаки — з Патагонії, з Чилі і з Парагваю — поверталися в Буенос-Айрес: один з півдня, другий з заходу і третій з півночі. В Буенос-Айресі пошту ждав уже літак, який вирушав до Європи.

Три пілоти кожен у своїй кабіні, немов у човні, загублені серед ночі, обдумували свій політ і, прямуючи до величезного міста, повільно спускались із своїх буряних або мирних небес, як ото дивакуваті селяни спускаються з гір.

Рів'єр, відповідальний за всю мережу повітряних сполучень, міряв кроками вздовж і впоперек посадочний майданчик буенос-айреський аеропорт. Він мовчав, бо доки не сів жоден з трьох літаків, день був страшний для нього. Але приходдили телеграми, і Рів'єр відчував, як з кожною хвилиною зменшується область невідомого і він, ніби вириваючи з пазурів долі, витягує екіпажі з ночі на берег.

Підійшов службовець, сповістив Рів'єра про радіограму:

— Поштовий з Чилі повідомляє, що бачить вогні Буенос-Айреса.

— Добре.

Незабаром Рів'єр почує цей літак: ніч уже віддає його, як море силою своїх таємничих припливів і відпливів викидає на берег скарб, що довго плив, гойдаючись на хвилях. А згодом вона поверне й два інші літаки.

Тоді цей день закінчиться. Тоді стомлені екіпажі підуть спати, а свіжі заступлять їх. Але Рів'єр не піде відпочивати: хвилюватиметься за європейський поштовий. І так буде завжди. Завжди. Старий боєць уперше з подивом відчув, що стомився. Прибуття літаків ніколи не буде для нього тією перемогою, яка завершує війну і відкриває еру щасливого миру. Для нього це завжди буде ще один крок перед тисячею таких кроків. Рів'єрові здається, що він піднімає у вигянутій руці важенну гирю і держить її вже довго, не маючи ні відпочинку, ні надії. "Старію.." Мабуть, старіє, якщо самої дії йому вже мало, щоб жити. І це його здивувало: у нього ще ніколи не виникали думки про такі речі. Сповнюючи душу сумним дзюрчанням, його обіймали хвилі ніжності, які він завжди відганяв від себе, — хвилі втраченого океану. "Виходить, це так близько?.." Він помітив, що поступово прийшов до старості, до того, про що кажуть: "Коли настане час" і що робить людське життя таким лагідним. Наче й справді може настати час, і наприкінці життя він досягне того блаженного миру, про який так мріяв. Але миру нема. Можливо, немає й перемоги. Не можуть раз і назавжди прибути усі поштові літаки.

Рів'єр зупинився кого Леру, старого механіка, що возився з літаком. Як і Рів'єр, Леру працював уже сорок років. І робота забирала у нього всі сили. Коли десь о десятій годині вечора або й опівночі Леру приходив додому, перед ним не відкривався якийсь новий світ — повернення додому для нього не було втечею. Рів'єр усміхнувся до цього чоловіка з грубим обличчям і той кивнув на синювату вісь: "Була надто сильно затягнута, але я вже відпустив". Рів'єр нахилився до осі. Його знову захопила робота "Треба буде сказати в майстерні, щоб не так сильно закручували ці деталі". Помацавши пальцем подряпини, він знову подивився на Леру, на його суворе зморшкувате обличчя. І з язика йому зірвалось дивне питання — Рів'єр сам усміхнувся:

— Скажіть, Леру, в своєму житті ви багато часу витратили на кохання?

— О! Кохання... Знаєте, пане директоре...

— У вас, як і в мене, завжди було мало часу.

— Небагато.

Рів'єр прислухався до його голосу — хотів почути, чи нема в тій відповіді гіркоти: ні, гіркоти не було. Озираючись на минуле життя, цей чоловік відчував спокійне задоволення столяра, який щойно відполірував чудову дошку: "Ось. Закінчено".

"Ось... — подумав Рів'єр. — Моє життя закінчено!"

Він одігнав сумні думки, викликані втомою, і рушив до ангара, бо в повітрі вже гуркотів літак із Чилі.

ІІІ

Віддалений гуркіт мотора ставав щораз густіший, дужчий. Засвітили вогні. Червоні ліхтарі освітлення траси окреслили контури ангара, радіонатени, прямокутний майданчик. Усе набувало святкового вигляду.

— Он він!

Літак уже котився під промінням прожекторів. Він так сяяв, наче зовсім новий. Коли нарешті він зупинився перед ангаром, механіки й допоміжні робітники кинулися, щоб забрати пошту, але пілот Пельрен не ворушився.

— Що там? Чого ви ще ждете?

Пілот, зайнятий якоюсь таємничою справою, не відповів. Мабуть, йому й досі гуділо в вухах і він прислухався до того шуму польоту. А тоді повільно похитав головою і, нахилившись уперед, щось там робив унизу. Нарешті, обернувся до начальства, до товаришів і подивився на них серйозно, мов на свою власність. Здавалося, він лічить їх, вимірює, зважує, певен, що чесно заробив усе це — і оцей святково вбраний ангар і твердий цемент, і — там далі — місто з його жвавим рухом, жінками, з його теплом. Він кріпко держав цих людей у своїх широких руках, як держать своїх підданих, бо він міг торкнутися їх, міг чути їх, міг вилаяти їх. Спочатку він і думав вилаяти їх за те, що вони такі спокійні, впевнені — милуються місяцем, але змилувався:

— Заплатите за випивку!

І виліз з кабіни.

Йому закортіло розповісти про свій політ.

— Якби ви знали!...

Вважаючи, мабуть, що цим достатньо сказано, він почав стягати з себе шкіряну куртку.