І його гнів спалахнув з новою силою, переповнюючи душу гіркотою і зненавистю.
Він був переконаний у тому, що саме через цих недолюдків перестали визнавати справжнє мистецтво, славне великими традиціями. Снобізм і шарлатанство взяли гору, залишивши в дурнях порядних людей.
— Комедіанти, блазні, шахраї, пристосуванці, — беззвучно лаявся він. — Як ви зуміли дурити людей і пожинати на великих виставках усі лаври? Я певен, що цього року тут, у Венеції, ви мали цілковитий успіх! Вельми шкодую, що не мав насолоди побачити своїми очима...
Отак бурмочучи собі під ніс, він покинув свій зал і ступив у сусіднє приміщення. Була вже ніч, і місячне світло лилося крізь слухові віконечка, фосфорне, майже магічне. Поки Престінарі йшов далі, спочатку поволі, потім усе швидше і швидше, експозиції змінювалися і набували іншого вигляду. Деформувалися класичні зображення — портрети, натюрморти, пейзажі, ню, вони надималися, видовжувалися, звивалися, руйнуючи античний декор, аж поки мало-помалу до останньої риски втратили все від початкової форми.
На велетенських полотнах видно було лише сатанинське нагромадження плям, бризок, звивистих ліній, химерних бліків, воронок, карлючок, безформних тіл, чітких паралелограмів, сплетіння внутрішніх органів. Це був тріумф нових шкіл, хижих молодих піратів, що торжествували над людською беззахисністю.
— Тихше, тихше, маестро, — пробурмотів хтось у таємничій пітьмі.
Престінарі від несподіванки зупинився, готовий, як завжди, до дискусії або до бійки.
— Хто це? Хто?
І в унісон, з трьох-чотирьох кутків, хтось прошелестів йому образливі банальні епіграми. Почувся надтріснутий сміх і луна іронічного посвистування, а потім усе загубилося десь в анфіладах безконечних залів.
— А, ось де ви, — на повні груди закричав художник, випростуючись так, ніби готувався до атаки. — Бездари, бандити, покидь Академії, ремісники, виповзайте з ваших щілин, якщо маєте бодай крихту сміливості!
Хтось голосно зареготав і, прийнявши виклик, з полотен зійшли і оточили Престінарі найзагадковіші істоти: конуси, кулі, мотки, труби, міхури, груди, стегна, животи, сідниці, наділені своїми власними фізіономіями, гігантські воші і черви. І почали вихилятися в глумливому танці навколо маестро.
— Назад, негідники! — крикнув Престінарі і з енергією двадцятирічного юнака — невідомо навіть, звідки вона взялася, — кинувся в цей натовп, б'ючи наосліп.
— На, маєш, маєш! Нікчеми, падлюки! — його кулаки товкли цю драглисту масу, і незабаром маестро зрозумів, що розметав її. Абстрактні істоти розпадалися під його ударами, обертаючись на зеленкувату твань.
То було справжнє побоїще. Захекавшись, Престінарі спинився серед решток. Раптом ще якась друзка, схожа на зігнутий дротик, цюкнула його в обличчя. Він схопив її, шпурнув у куток, і вона впала там ганчіркою.
Перемога! Але прямо перед ним стояли чотири безформні примари, випростані і суворо горді. Крізь вікна пробивалось непевне світло, і маестро здалося, ніби він впізнає щось напрочуд близьке і знайоме ще з тих далеких років, що тепер лише бринять у душі болючим відлунням.
Він вдивлявся і вдивлявся, аж поки зрозумів: у цих гротескних привидах, таких несхожих на ті, які він створював протягом свого життя, все одно бринів божественний сон мистецтва, той недосяжний міраж, за яким він так уперто гнався до останнього подиху.
Але хіба є що спільне поміж ним і цими незрозумілими істотами? Невже серед художників-халтурників знайшовся хтось порядний? І взагалі, чи можуть існувати генії, титани і щасливці серед цих людців? І чи не настане такий день, коли під їхніми руками те, що сьогодні здається безумством, — перетвориться на універсальну красу?
Від несподіваного зворушення Престінарі зніяковів.
— Ех, ви, — сказав він по-батьківському, — вертайтеся назад, у картини, щоб я вас більше не бачив. Зрештою, у вас найкращі наміри, я не заперечую, але просто ви збилися з дороги, діти мої, збилися з дороги і остаточно заблукали. Тільки будьте гуманні, спробуйте шукати справжню форму.
— Це неможливо. В кожного своя доля, — прошепотів хрипким голосом найбільший з чотирьох привидів, зроблений плутано, але філігранно.
— Але що ви можете сказати в такому вигляді, як ви є зараз? Хто вас сприйме? Блискучі теорії, складні слова, що спантеличують наївних людей, це так. А щодо результатів, то досі...
— Досі, можливо, — відповів філігранний привид, — але завтра...
І в тому "завтра" була така віра, така могутня і таємнича сила, що вона страшною луною відгукнулася в серці маестро.
— Ну, то нехай благословить вас бог, — пробурмотів він. — Завтра, завтра... Хто знає! Може, й справді в той чи інший спосіб ви чогось досягнете...
"Але яке ж то прекрасне слово "завтра", — подумав Престінарі, котрий не міг більше говорити. І щоб ніхто не бачив його сліз, художник кинувся на вулицю і з важкою душею почалапав геть і зник в аквамариновому сяйві лагун.
ВСЕСВІТ. — 1978. — № 2.
ПАХЛЬОВСЬКА Оксана, переклад з італійської, 1978.