— Оберштурмбанфюрер Шварц, — пишаючись, мовив він.
Фотокартка вже просохла, і він приліпив її на місце.
— Печатка не дуже вдалася. Якщо хтось добре придивиться, то може помітити підробку. Але в такому випадку вам однаково не уникнути біди — навіть коли б печатка була справжня. А ось вам і ваш старий паспорт: повертаю непошкодженим.
Він віддав мені обидва паспорти і рештки фотокартки Ґеорґа. Йдучи вниз по сходах, я порвав те фото на дрібненькі шматочки, а на вулиці викинув їх у воду, що текла в каналізацію.
Гелен чекала. Я ще раніше перевірив машину: баки були повні пального. Якщо все буде гаразд, заправки вистачить до самої Іспанії. Мені щастило і далі: в шухляді арматурного щитка лежала книжечка талонів на право переїзду франко-іспанського кордону; нею вже скористалися двічі. Я вирішив не переїздити кордон там, де машина вже побувала. В машині я ще знайшов схему шосейних доріг Франції, рукавички та атлас Європи для автомобілістів.
Машина мчала крізь дощ. До ранку лишалося ще кілька годин, ми їхали в напрямі Перпіньяна. Поки розвидниться, я мав намір нікуди не звертати з шосе.
— Може, я поведу машину? — запропонувала Гелен. — У тебе ж поранені руки!
— А ти зможеш? Ти цієї ночі зовсім не спала.
— Ти теж не спав.
Я поглянув на неї. Вона була на диво свіжа і зовні спокійна.
— Хочеш ковточок коньяку?
— Ні. Я буду вести машину, поки десь трапиться нагода випити кави.
— Лахман дав мені ще одну пляшку коньяку.
Я дістав з кишені пальта пляшку. Але Гелен похитала головою. Вона зробила укол і певний час пити не могла.
— Нехай пізніше, — лагідно сказала вона. — Спробуй заснути. Будемо вести машину по черзі.
Гелен вела машину краще за мене. Згодом вона почала тихенько наспівувати якихось монотонних пісеньок. Досі я був нервово збуджений, а тепер шелест машини і приглушений монотонний спів почали заколисувати мене. Я знав, що мені конче треба поспати, але щохвилини, здригаючись, прокидався. За вікнами машини пролітали сірі краєвиди, і ми ввімкнули фари, незважаючи на інструкції про затемнення.
— Ти вбив його? —і раптом спитала Гелен.
— Так…
— Ти змушений був це зробити?
— Так.
Ми їхали все далі. Я сидів, втупившись очима в шосе; в моїй голові роїлися різні думки, потім я поринув у сон. Коли прокинувся, дощ перестав, і в мене було таке відчуття, ніби все це мені приснилось.
— Все, що я допіру сказав тобі, неправда, — мовив я.
— Я знаю, — відповіла Гелен.
— То був не він, — додав я.
—-Знаю.
Вона й не глянула на мене.
18
В останньому перед кордоном містечку я вирішив узяти для Гелен іспанську візу. Юрба перед консульством справляла гнітюче враження. Довелося йти на риск: можливо, машину Ґеорґа вже розшукували; але іншого виходу не було. У паспорті Ґеорґа віза була.
Я поволі під'їздив до будинку. Юрба розступилася і дала нам дорогу тільки тоді, коли помітила німецький номер машини. Частина емігрантів зразу розбіглася. Машина просувалася до ґанку консульства по алеї ненависті. Якийсь жандарм відсалютував нам. Такого зі мною вже давно не траплялось. Я недбало кивнув йому і зайшов до консульства. Жандарм розштовхував людей, звільняючи мені дорогу.
"Виходить, щоб заслужити таку пошану, треба бути вбивцею", — гірко подумав я.
Варто мені було показати паспорт, як зразу ж видали візу. Віце-консул поглянув на моє обличчя. Моїх рук він побачити не міг, бо я надів рукавички, знайдені в машині.
— Сліди війни і рукопашного бою, — пояснив я.
Він кивнув, мовляв, розумію.
— Ми теж пережили роки тяжкої боротьби. Хайль Гітлер! Велика людина ваш фюрер, як і наш каудильо.
Я вийшов на вулицю. Навколо машини утворився вільний простір — ніхто не наважувався підійти близько. На задньому сидінні прищулився зляканий хлопчик років дванадцяти. Він забився в куточок, і видно було тільки його очі та притиснуті до рота руки.
— Ми повинні взяти його з собою, — мовила Гелен.
— Чому?
— У нього є лише посвідка, термін якої кінчається через два дні. Якщо його спіймають, то відішлють до Німеччини.
Я відчув, як у мене по спині побігли струмки поту. Гелен спокійно поглянула на мене.
— Ми загубили одне життя, — сказала вона англійською мовою, — тому повинні врятувати хоч одне.
— Де твій документ? — запитав я хлопця.
Він мовчки простягнув мені дозвіл на проживання. Я взяв той папірець і знову пішов до консульства. Повертатись туди ще раз мені було дуже важко; наша машина, здавалося, сотнею гучномовців розголошувала свою таємницю. Секретареві я сказав невимушеним тоном, що мені потрібна ще одна віза, а я мало не забув про це — для певної рекогносцировки по той бік кордону. Побачивши папірець, він спершу остовпів, потім осміхнувся, підморгнув мені одним оком і дав візу.
Я сів у машину. Емігранти проводжали мене ворожими поглядами. Певно, люди гадали, ніби я збираюсь одвезти хлопця в табір.
Я залишив місто з надією, що щастя й надалі не зрадить мене. Кермо в моїх руках ставало дедалі гарячішим. Я побоювався, що скоро доведеться кинути машину, але ніяк не міг придумати, що ж робити потім.
Гелен при тій погоді не могла пробиратися через кордон гірськими стежками; вона була надто слаба, до того ж втрата машини означала б втрату тієї примарної охорони, яку нам дали в руки наші вороги. Ніхто з нас не мав дозволу на виїзд із Франції. Пішки переходити кордон — це зовсім не те, що на дорогій машині.
Ми поїхали далі. Видався чудовий день. Світ земний і світ потойбічний, здавалося, звалились у безодню, а ми їхали по вузькому хребту через високогірну, окутану хмарами місцевість, наче в кабіні канатної дороги. Нашу подорож можна було б порівняти хіба що з китайськими малюнками, на яких герої мандрують крізь хмари поміж гірських вершин та водоспадів. Хлопчина прищулився на задньому сидінні машини і майже не ворушився. Окрім недовір'я до всього, життя ще не встигло нічого навчити його. То було справжнє дитя двадцятого століття: коли культуртрегери "третьої імперії" пробили його дідусеві череп, хлопцеві було всього три роки; коли повісили батька — минуло сім років; а коли матір задушили в газовій камері — дев'ять. Він якось, вислизнув із концентраційного табору і самотужки прокладав собі шлях через кордони. Коли б його схопили, то, певно, повернули б до концтабору і там повісили як втікача. Тепер він хотів потрапити до Лісабона; в останній вечір перед смертю мати сказала йому, що там у нього є дядько-годинникар: ідучи до газової камери, вона благословила сина і сказала йому останнє напутнє слово.