Молодик з дівочим обличчям знову посміхнувся.
— Поясніть йому, Меллер, що то означає погойдати.
Меллер пояснив, що мене підв'яжуть за статеві органи і потім будуть колихати…
— Ви знайомі з цією забавою? Адже один раз ви вже були в таборі, — звернувся до мене молодик.
Такого я ще не знав.
— Це мій винахід, — признався він. — Але спершу ми можемо зробити простішу операцію. Просто візьмемо та й перев'яжемо ваші коштовності так міцно, що в них не проникне жодна крапля крові. Уявляєте собі, як через годину ви будете галасувати? А щоб ви тоді поводилися пристойно і спокійно, ми напхаємо вам повний рот тирси.
У нього були якісь незвичайні, наче скляні, світло-блакитні очі.
— У нас є багато різних веселих штукерій, — вів далі молодик. — Вам відомо, наприклад, які витівки можна робити з вогнем?
Обидва підлеглі йому бички зареготали.
— Скажімо, що можна зробити тоненькою розжареною дротинкою? — посміхаючись, розповідав молодик. — Продіваючи її в вуха або в ніздрі, можна багато чого досягти, псевдо-Шварце! Вся вигода в тому, що тепер ви Цілком і без обмежень перебуваєте в нашому розпорядженні для всяких експериментів.
Він боляче наступив мені на ноги. Коли він стояв отак перед самим моїм носом, на мене війнуло французькими парфумами. Я не ворухнувся. Знав, що чинити опір безглуздо, а удавати з себе героя — ще безглуздіше. Зламавши мою мужність, кати мали б велику втіху. Після наступного удару, який завдали мені палицею, я, застогнавши, упав. Пролунав регіт.
— Підбадьоріть його трохи, Меллер, — ніжним голосом наказав молодик.
Меллер затягнувся сигаретою, нахилився до мене і приклав до моєї повіки. Я відчув такий біль, ніби мені сипнули в око гарячого приску. Всі троє зареготали.
— Вставай, хлопчику, — сказав молодий сміхун.
Похитуючись, я підвівся. Не встиг я ще стати на ноги, як він ударив мене знову.
— Це лише вправи, щоб зігрітися, — пояснив він. — Поспішати нікуди, попереду ще ціле життя, я хотів сказати — ваше життя, Шварце. Якщо й далі будете симулювати, то ми для вас маємо чудову несподіванку. Станете рачки літати в повітрі!
— Я не симулюю, — відповів я. — Я тяжко хворий на серце. Може статися, що наступного разу я зовсім не підведусь, щоб ви там не робили.
Сміхун обернувся до своїх бичків.
— То наш хлопчик хворий на серце? Щось не віриться.
Він ще раз ударив мене, але я відчув, що своїми словами справив на нього певне враження. Передати мене Георґові мертвим він не міг.
— Ще не пригадали адреси? — запитав він. — Для вас простіше сказати її зараз, аніж потім, коли вже не буде зубів.
— Не знаю я її. Хоч дуже хотів би знати.
— Та наш хлопчик просто герой! Чудово! Шкода тільки, що, крім нас, цього ніхто й не побачить.
Він топтав мене, аж поки стомився. Я лежав на Підлозі й намагався захистити обличчя та статеві органи.
— От так, — сказав він нарешті, — а тепер замкнемо нашого хлопчика в підвал. Потім повечеряємо, а тоді вже візьмемося до справи як слід. Буде славне нічне засідання!
Все це було мені знайоме. Ті тортури, поряд з Гете і Шіллером, належали до культури фашистських молодчиків, і я вже пройшов був таку школу в німецькому концтаборі. Але в мене була ще отрута. Мене обшукали досить поверхово, і ампулки не знайшли. Лишилось у мене і лезо безпечної бритви, вправлене в шматочок пробкового дерева й зашите в підкладку штанів; його теж не знайшли.
Я лежав у пітьмі. Дивна річ — розпач у таких ситуаціях виникає не від того, що тебе ще чекає, а від того, що ти був такий дурний і попався.
Лахман бачив, як мене схопили. Правда, він не знав, що то було гестапо, бо ж у тій акції брала участь і французька поліція; але коли я за кілька днів не повернуся, Гелен спробує довідатись через поліцію, хто мене тримає під арештом. І тоді вона сама прийде. Питання лиш у тому, чи схоче той сміхун ждати. Я міркував собі, що йому треба було б якнайшвидше поінформувати Ґеорґа. Якщо Ґеорґ у Марселі, то він допитає мене ще цього вечора.
Ґеорґ був у Марселі. Гелен таки не помилилася. Він приїхав і взявся за мене. Не хочу про це розповідати. Коли я знепритомнів, мене одливали водою. Потім відтягли. назад до підвалу. Тільки отрута, що була в мене, допомогла перетерпіти муки. На щастя, Ґеорґові бракувало терпіння на всі ті вишукані тортури, що їх обіцяв сміхун, але у своєму роді і Ґеорґ був на висоті.
— Уночі він прийшов ще раз до мене, — вів далі Шварц. — Сів на табуретку, розчепірив ноги — то був символ абсолютної влади, якого ми, здавалося, позбулись уже давно, ще в дев'ятнадцятому столітті, і який, проте, став прикметою двадцятого. За один день я побачив зло у двох варіантах — того сміхуна і Ґеорґа, зло абсолютне і зло брутальне. З них сміхун був гірший, якщо можна тут розрізняти якісь нюанси, — він катував заради втіхи, а Ґеорґ — щоб добитися свого.
Тимчасом я придумав один план. Мені якимось чином треба було вибратися з того будинку. Отож, коли Ґеорґ сидів коло мене, я удавав, ніби мене зломлено. Я, мовляв, ладен сказати все, якщо він мене пощадить. На його обличчі з'явився ситий, презирливий оскал людини, що ніколи не перебувала в подібній ситуації, а тому вважає, ніби вона вийшла б з неї, як герой у шкільній читанці. Але такі типи ніколи не витримують.
— Знаю, — докинув я. — Я чув колись, як заволав один гестапівський офіцер, коли прищикнув собі пальця, вбиваючи в'язня сталевим ланцюгом. А той, кого вбивали, мовчав.
— Ґеорґ пнув мене чоботом, — розповідав Шварц.
— То ти ще хочеш ставити свої умови? — запитав він.
— Я не ставлю умов, — заперечив я. — Але якщо ви повернете Гелен до Німеччини, вона знову втече або вчинить самогубство.
— Дурниці! — засопів Ґеорґ.
— Гелен не дорожить життям, — сказав я. — Вона знає, що в неї рак і що їй уже не вилікуватись.
Ґеорґ вирячився на мене.
— Брешеш, стерво! У неї жіноча хвороба, а не рак!
— У неї рак. Про це дізналися ще в Цюриху, при першій операції. Уже тоді було запізно лікувати. І їй про це сказали.
— Хто сказав?
— Лікар, який оперував її. Вона вимагала від нього правди.
— От свиня! — проревів Ґеорґ. — Ну, я ще доберуся до тієї сволоти! За який-небудь рік ми зробимо Швейцарію німецькою! От недолюдок!