— Все це краще, ніж застій, — повторила Гелен і випила своє вино.
Я задививсь на неї, коли вона пила. "Яка вона молода, — подумав я. — Молода, недосвідчена, так мило норовлива, небезпечна і дурненька. Вона нічого не знає. Не знає навіть, що міщанський застій — це стан моральний, а не географічний".
— А тобі не хочеться повернутись до осідлого життя? — запитала вона.
— Гадаю, що я вже не зміг би. Моя батьківщина проти моєї волі зробила мене космополітом. Таким я вже й буду. Повороту назад не буває.
— Навіть не хотів би знову стати людиною?
— Навіть людиною, — сказав я. — Бо і сама земля живе буттям кулі. Вона — емігрант сонця. Назад немає вороття. Інакше збанкрутуєш.
— Хвала Богу. — Вона подала мені свій бокал. — І тобі ніколи не хотілось повернутись назад?
— Завжди хочеться, — відповів я. — Я ніколи не керуюся своїми теоріями. Це надає їм подвійної принадності.
Гелен засміялась.
— Усе це неправда.
— Звичайно, неправда. Це тільки павутинка, якою прикривають щось інше.
— Що саме?
— Щось таке без слів.
— Таке, що буває тільки вночі?
Я не відповів. Я спокійно сидів у ліжку. Вітер часу припинився. Він більше не шумів у мене в вухах. Так, ніби я з літака потрапив у гондолу стратостата. Я линув, але шуму моторів уже не чув.
— Як ти звешся тепер? — спитала Гелен.
— Йозеф Шварц.
Вона замислилась на мить.
— То тепер і я Шварц?
Я мимоволі посміхнувся.
— Ні, Гелен. Це лише випадкове прізвище. Чоловік, від якого я прийняв його, теж успадкував його від когось. І той далекий померлий Шварц тепер продовжує жити в мені, як Вічний Жид, уже в третьому поколінні. Він мені як невідомий покійний родич по духу.
— Ти його не знав?
— Ні.
— А чи почуваєш ти себе інакше, після того як у тебе стало інше прізвище?
— Так, — відповів я. — Бо крім імені мені дістався ще й шматок паперу. Паспорт.
— Хоч він і фальшивий?
Я засміявся. То було запитання з іншого світу. В якій мірі паспорт фальшивий чи справжній — залежить лише від поліцая, який його перевіряє.
— На цю тему можна вивести філософську параболу, — сказав я. — Вона має починатись дослідженням того, що таке прізвище: випадкове наймення чи визначення особи.
— Прізвище є прізвище, — несподівано заперечила Гелен. — Я своє захищала. Воно було твоє. А тепер ти з'являєшся з якимось іншим, десь-то знайденим.
— Мені його подарували, — відповів я. — Для мене це був найцінніший у світі подарунок. Я з радістю ношу його. Для мене в ньому доброта. Людяність. Коли я іноді впадаю у розпач, воно нагадує мені, що доброта ще не вмерла. А про що нагадує тобі твоє? Про рід прусських вояк та мисливців зі світоуявленням про лисиць, вовків та павичів.
— Я сказала не про прізвище моєї родини, — відповіла Гелен, гойдаючи пантофлю на пальцях ноги. — Я ж іще ношу й твоє. Твоє колишнє, пане Шварц.
Я відкоркував другу пляшку вина.
— Мені розповідали, що в Індонезії існує звичай — час від часу змінювати імена. Якщо комусь набридне власна особа, він ніби змінює її — прибирає собі нове ім'я і починає нове буття. Чудова ідея!
— І ти теж почав нове буття?
— Так, сьогодні, — відповів я.
Вона скинула пантофлю з ноги на підлогу.
— І нічого старого не беруть із собою в нове життя?
— Луну, відгомін, — обережно пояснив я.
— І ніяких спогадів?
— Це і є луна. Спогади, які не завдають болю і не бентежать.
— Так, ніби дивишся кінофільм? — спитала Гелен.
Я поглянув на неї. Вона стояла в такій позі, ніби от-от кине свій бокал мені в голову. Я взяв у неї з рук бокал і налив вина з другої пляшки.
— Це яке вино? — спитав я.
— "Замок Райнгартсгаузен". Рейнське вино високої марки. Виготовлене без перерви в процесі бродіння. Не міняло свого характеру. Не зіпсоване на пфальцський лад.
— Значить, не емігрант?
— І не хамелеон, який змінює своє забарвлення. Не з тих, хто ухиляється од відповідальності за свої вчинки.
— Боже мій, Гелен, — спохватився я. — Що я чую? Здається, зашуміли крильця бюргерської благопристойності? Хіба ти не хотіла втекти від міщанського застою?
— Ти змушуєш мене говорити про те, чого я не думаю! — роздратовано відповіла вона. — Про що ми балакаєм? І до чого все це? Та ще в першу ніч! Чому ми не цілуємось або не ненавидимо одне одного?
— Ми і цілуємось, і ненавидимо.
— Це пуста балаканина! Де ти набрався всіх цих фраз? Чи ми сповна розуму, що отак сидимо і балакаєм?
— Я й сам не знаю.
— Звідки ж тоді в тебе всі ці фрази? Ти, певне, багато балакав і багато мав приятелів за кордоном?
— Ні, — сказав я. — Зовсім мало. Тому слова тепер і сиплються з мене, як яблука з кошика. Для мене це така ж несподіванка, як і для тебе.
— Це правда?
— Так, Гелен, — відповів я. — Це правда. Ти не розумієш, що це значить?
— А ти не можеш пояснити простіше?
Я похитав головою.
— Чому?
— Бо я боюсь визначень і слів, які щось визначають. Ти можеш не вірити, але це так. Крім того, у мені ще живе страх перед безіменним страхом, який підкрадається десь на вулиці, страх, про який я не хочу ні думати, ні говорити, бо в мені засів безглуздий забобон, що небезпека не існує, поки я її не помічаю. Ось чому у нас вийшла така дивна розмова манівцями. Внаслідок цього час ніби зупинився, як то буває в кінофільмі, коли порветься стрічка. Нараз усе зупиняється, і тоді вже нічого не може статись.
— Це для мене надто складна матерія, — мовила Гелен.
— Для мене теж. Хіба не досить того, що я тут, з тобою, що ти ще живеш і що мене ще не злапали знов?
— Ти повернувся заради цього?
Я не відповів. Гелен сиділа, як граціозна амазонка, — гола, з бокалом вина в руці, вимоглива, не ухилялась, лукава й смілива, — і я зрозумів, що досі зовсім не знав її. Я дивувався, як вона могла терпіти мене раніше, і тут побачив себе в ролі простака, який гадав, ніби володіє гарненьким ягнятком, і ходив за ним, наче за гарненьким ягнятком, та раптом бачить у своїх руках молоду пуму, яка не жде, що її прикрасять блакитною стрічкою чи розчешуть м'якою щіткою, а навпаки — здатна одкусити руку, яка гладить її.
Я потрапив на слизький ґрунт. Як ви, мабуть, і здогадуєтесь, зі мною сталося те, чого слід було чекати в першу ніч: я дав осічку в найпримітивнішій справі. Я передбачав такий скандал, і, можливо, тому так і сталось, що я чекав цього. Проте факт лишався фактом: я виявився неспроможним; а що на це я й розраховував, то, на своє щастя, і не вдавався до одчайдушних спроб, як звичайно буває в подібних випадках. Можна ще напустити на себе пиху і сказати, що тільки конюхи застраховані від таких несподіванок; жінки удаватимуть, ніби все розуміють, і з фатальною материнською ласкою будуть заспокоювати нещасного чоловіка — і все ж при тому ви не можете уникнути проклятого конфузу, від якого всякий пафос стає до жахливого смішним.