— Я відвезу вас,— запропонував Томмі.
— Нащо вам цей клопіт, ми можемо взяти таксі.
— Та я залюбки, якщо залишите мене переночувати.
Дік мовчки напівлежав на задньому сидінні, поки машина мчала повз жовтий моноліт Гольф-Жуана, а потім через Жуан-ле-Пен, де ніколи не припинялися карнавальні свята й ніч повнилася музикою і різномовними співами. Та коли вони завернули вгору, до Тарма, він раптом випростався — наче його підкинуло на крутому повороті — і виголосив промову.
— Чарівна представниця...— він на мить затнувся.— ... представниця фірми... "Капустяні голови англійського засолу"...— І після цього вмиротворено заснув, лише зрідка добродушно погикуючи в піддатливу темряву ночі.
VI
Рано-вранці Дік ввійшов до кімнати Ніколь.
— Я чекав, доки не почув, що ти підвелася. Сама розумієш, я дуже шкодую, що вчора так вийшло, може, поховаймо все те без розтину?
Наблизивши обличчя до дзеркала, вона холодно відповіла:
— Гаразд.
— Нас привіз додому Томмі? Чи це мені наснилося?
— Так, Томмі. І ти це чудово знаєш.
— Цілком можливо,— погодився Дік.— Бо я щойно впізнав його кашель. Піду-но зазирну до нього.
Чи не вперше в житті вона зраділа з того, що він пішов,— чи не вперше страшне вміння завжди і в усьому мати рацію зрадило його.
Томмі вже влаштовувався зручніше в ліжку, чекаючи на cafe au lait. [77]
— Як спалося? — спитав Дік.
Томмі поскаржився, що в нього болить горло, і Дік ухопився за можливість перейти на професійний тон.
— Треба про всяк випадок прополоскати.
— А у вас є чим?
— Уявіть собі — не знаю. Піду спитаю в Ніколь.
— Не треба її турбувати.
— Вона вже встала.
— Як вона?
Дік повільно обернувся.
— Гадаєте, через те, що я напився, вона при смерті? — Мовлено це було приязним тоном.— Сьогоднішня Ніколь вирізьблена з тієї сосни, що росте в лісах Джорджії, а це найміцніше дерево в світі після новозеландського бакаута...
Ніколь, спускаючись сходами, почула їхні останні слова. Вона знала, що Томмі кохає її, віддавна кохає; і знала, що в ньому зростає неприязнь до Діка, який це зрозумів раніше від нього самого; і що Дік обов’язково виявить своє ставлення до неподіленої пристрасті Томмі. Ця думка сповнила її на мить почуттям чисто жіночої втіхи. Схилившись над столом, за яким снідали діти, вона щось казала гувернантці, а нагорі тим часом двоє чоловіків розмовляли хтозна про що, але думали — про неї.
Гарний настрій не залишав її й пізніше, в саду. Вона зовсім не хотіла, щоб сталося щось надзвичайне; тільки б далі тривав цей мовчазний двобій, тільки б далі ті двоє чоловіків перекидалися думками про неї — після такого довгого небуття так приємно відчувати, що існуєш знову, хай навіть у вигляді м’ячика.
— Ну що, кроленятко, все чудово, правда? Правда ж, чудово, кролику, га? Чи, може, такі речі тобі не до вподоби?
Кролик, обізнаний, власне, тільки в таких речах та ще хіба в сортах капустяного листя, глибокодумно поворушив носом і погодився, що все й справді чудово.
Потім Ніколь якийсь час, як завжди, поралася в квітнику. Зрізані квіти вона залишала в заздалегідь визначених місцях: садівник потім занесе їх до вітальні. Дійшовши до урвища над морем, вона відчула раптом потребу поділитися з ким-небудь своїми почуттями; та що довкола нікого не було, довелося замість розмови вдовольнитися роздумами. Її трохи бентежило усвідомлення того, що вона відчуває потяг до чужого чоловіка; але в інших жінок бувають коханці — а чим я гірша? В сяйві погожого весняного ранку чоловічий світ не здавався забороненим, і думкам було вільготно, як квітам під вітром, і вітер той грався її волоссям, аж голова йшла обертом. В інших жінок бувають коханці... Та сама сила, що вчора диктувала їй покору Дікові аж до готовності прийняти разом з ним смерть, сьогодні змушувала її радіти п’янкому вітрові й ставити таке просте й логічне запитання — "а чим я гірша?".
Сівши на невисокий парапет, Ніколь задивилася на море. Але з глибин іншого моря, безмежного моря фантазії, їй пощастило виловити цілком реальну і тим дорожчу здобич — істину. Якщо вона не повинна завжди почуватися невід’ємною часткою Діка — такого, наприклад, яким він був учора ввечері, то, виходить, вона може існувати сама по собі, а не тільки як витвір його розуму, як довічне віддзеркалення його сяйва.
Ніколь обрала це місце на парапеті тому, що внизу, на спадистому схилі під скелею, зеленів город, і крізь віття дерев їй видно було двох селян, що копали грядки, перемовляючись на суміші місцевого й провансальського діалектів. Їхні слова й жестикуляція привернули її увагу, а потім вона збагнула й зміст їхньої розмови:
— Отутечки я її й поклав...
— А я її водив отуди, за виноград.
— Їй це за дурничку — та й йому теж. Якби ж то не клятий пес! Тож, кажу, поклав я її отутечки...
— Ти граблі захопив?
— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!
— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...
— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...
Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони казали, видавалося їй цілком природним: одному потрібно це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і по дорозі назад її знов огорнули сумніви.
Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і почала малювати голову Томмі.
— Того руки не болять, що уміють... Веретено крутиться,— всміхнувся Дік.
Як він може після всього молоти дурниці? Подивився б на себе — обличчя ще сіре, очі запалені, щоки — в рудому зарості...
Вона обернулася до Томмі.
— Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук — аж усі почали глузувати з мене...
Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду — склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.
— Ніколь...— почав Томмі, але затнувся й закашлявся.
— Хочете, я дам вам камфорну мазь для натирання,— запропонувала вона.— Це американський засіб — Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.