Вкрай розхвильований, він упав у крісло. Тоді заговорив Дік.
— Це було нерозважливо, і поїздка до Іспанії теж нічого не могла дати...— Він ледве стримував сміх — цікаво б поглянути на лікаря, що брав участь у такому експерименті! — Мушу вам відразу ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках ми ніяких гарантій не даємо. Щодо алкоголізму, то тут ще можна чогось домогтися — коли й пацієнт іде нам назустріч. Але передусім я мушу познайомитися з вашим сином, завоювати його довіру — хоча б для того, щоб почути, що він сам про себе скаже.
... Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і хлопець років двадцяти з вродливим, розумним обличчям.
— Мені хотілося б знати, як ви самі ставитеся до всього цього,— сказав Дік.— Чи помічаєте ви, що ваші вади набувають катастрофічного характеру? І чи хотіли б позбутися їх?
— Мабуть, хотів би,— відповів Франсіско.— Мені дуже тяжко.
— А чим ви самі пояснюєте це? Пияцтвом чи вашими збоченнями?
— Я, певно, й не пив би, якби не ці збочення.— Досі він говорив серйозно, але тут раптом його потягло на сміх.— Ет, я безнадійний. Мені ще в Кембріджі приліпили прізвисько Чілійська Краля. А після цієї прогулянки по Іспанії мене від одного погляду на жінку вивертає.
Дік гостро зауважив:
— Якщо таке життя задовольняє вас, я не візьмуся вас лікувати, і ми просто марнуємо час.
— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви знали, як мені гидко розмовляти з іншими.
Якщо цей хлопець і мав якусь мужність, то вона виродилася в активну неприязнь до батька. Але Дік помітив у його очах оту характерну грайливу лукавість, з якою гомосексуалісти говорять на близьку їм тему.
— Подумайте, на що ви себе прирікаєте,— сказав йому Дік.— Цей порок на все життя відособить вас від суспільства, зажене в підпілля, ви не матимете ні часу, ні енергії на щось повноцінне, корисне. Коли ви хочете жити як людина серед людей, навчіться контролювати свої чуттєві поривання і насамперед покиньте пити, бо алкоголь стимулює їх...
Він говорив не задумуючись, стандартними фразами, бо ще десять хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт невиліковний. А проте ще годину вони невимушено розмовляли про хлопців дім у Чілі, про його інтереси та вподобання. Чи не вперше перед Діком розкривалися не патологічні, а житейські сторони вдачі людини такого типу, і він тепер розумів, що саме чарівливість допомагає Франсіско переступати закони моралі. Для Діка ж людська чарівливість завжди була самодостатньою чеснотою, хоч яких би форм вона прибирала — чи безтямної мужності тієї нещасної жінки, що вмерла сьогодні на світанку в клініці, чи ж безоглядної легкості, яку цей пропащий хлопець вносив у свою банальну і стару, як світ, історію. Дік мав звичку розтинати життя на частини; досить дрібні для того, щоб, розсортувавши, зберігати їх на запас; він розумів, що ціле життя може й не дорівнювати сумі своїх складників, та коли людині за сорок, їй здається, що тільки окремі складники й уміщуються в полі зору. Його кохання до Ніколь і Розмері, його дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном у розколотому світі повоєнної доби — при кожному такому тісному контакті з іншою особистістю ця інша особистість зливалася з його власною; брати все, чи не брати нічого — перед таким вибором ставило його життя, і немов за велінням долі він мав тепер довіку нести в собі "я" тих, кого він колись знав і любив, і тільки з ними чи через них пізнавати всю повноту існування. А десь під цим усім розкорінювався паросток самотності — бо так легко бути коханим, і так важко кохати.
Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом виник привид із минулого. Висока чоловіча постать відокремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: "Господи, я, здається, розворушив тут цілий комашник!"
— Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?
— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер Дамфрі, чи не так?
— Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність відвідати вашу прекрасну віллу.
— Аякже, аякже, пам’ятаю.— Щоб якось остудити запал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології.— Це було в тисяча дев’ятсот двадцять четвертому? Чи двадцять п’ятому?
Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому притишивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, явно соромлячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.
— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому саду й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із найпрекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому вишуканому товаристві.
Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.
— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...
— Авжеж, я розумію,— співчутливо підхопив Ройял Дамфрі.— Кажуть, він при смерті.
— При смерті? Хто?
— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тім, що нас лікує один і той самий лікар.
Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.
— Про кого ви говорите?
— Як — про кого? Про вашого тестя, звичайно. Може, мені...
— Про мого тестя?
— Я гадав... Невже ви тільки від мене...
— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?
— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й приїхали.
— Як звуть вашого лікаря?
Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефонної будки.
Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що готовий прийняти його негайно у себе вдома.
Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Уоррена безнадійний.
— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка дистрофія печінки внаслідок алкоголізму.
— Ви перепробували всі методи?
— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень.
— А міс Уоррен, його старшу дочку, ви сповістили?