Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох боків якого сходи вели до судових залів. На подвір’ї купчилися люди, і, коли вони переходили його, натовп раптом загомонів, услід їм гнівно закричали, засвистіли, затюкали. Дік здивовано озирнувся й побачив обличчя, повні ненависті й презирства.
— Чого це вони? — приголомшено спитав він.
Один з карабінерів щось сказав групі чоловіків, і гомін ущух.
Вони ввійшли до зали. Юрист консульства, підтоптаний італієць, довго втовкмачував щось судді, а Дік і Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь чоловік, що дивився крізь шибку на подвір’я, пояснив їм по-англійському причину дивної поведінки натовпу. Того ранку мали судити одного чоловіка з Фраскаті, який згвалтував і вбив п’ятирічну дівчинку, і коли з’явився Дік, натовп вирішив, що це і є злочинець.
Через кілька хвилин юрист сказав Дікові, що він вільний,— суддя вважає, що його вже достатньо покарано.
— Достатньо покарано! — вигукнув Дік.— За що?
— Ходім,— сказав Колліс.— Тут ви однаково нічого не доможетесь.
— Ні, а в чому ж таки моя провина? Що я побився з кількома таксистами?
— В акті сказано, що ви підійшли до поліцейського агента нібито щоб попрощатися, а натомість ударили його.
— Це брехня! Я його попередив, що битиму. І звідки мені було знати, що це поліцейський агент?
— Ідіть уже з богом,— порадив юрист.
— Ходім.— Колліс узяв його під руку, і вони зійшли зі сходів.
— Я хочу виголосити промову! — вигукнув Дік.— Я хочу розповісти цим людям, як я згвалтував п’ятирічну дівчинку. Може, я й справді...
— Ходім, ходім.
На вулиці чекало таксі, в якому сиділи Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися Бебі в очі, а лікар йому не сподобався — його осудливий погляд і суворий тон свідчили, що він належить до найнеприємнішого типу в Європі — типу латинянина-мораліста. Дік виклав їм свою версію того, що сталося, але співчуття ні в кого не знайшов. У його номері в "Квіріналі" лікар змив йому з обличчя брудний піт і розмазану кров, зробив те що слід з його перебитим носом, ребрами й пальцями, припік йодом садна та подряпини й забинтував око. Дік попросив дрібку морфію, бо знав, що не засне від збудження, яке й досі не залишало його. Морфій подіяв, і, коли він заснув, Колліс і лікар пішли, а Бебі лишилася чекати доглядальницю, викликану з англійської лікарні. Для Бебі це була тяжка ніч, але її тішила думка про те, що, хоч би яким бездоганним Дік був досі, тепер вони здобули над ним моральну перевагу на весь той час, поки він ще буде їм потрібен.
КНИГА ТРЕТЯ
І
Фрау Кете Грегоровіус наздогнала чоловіка на стежці, що вела до їхньої вілли.
— То як Ніколь? — запитала вона так, ніби оце щойно подумала про неї, але її зривистий голос зрадив її: саме це вона хотіла запитати, коли доганяла чоловіка.
Франц здивовано глянув на неї.
— Ніколь здорова. А чому ти питаєш, люба?
— Ти так часто навідуєшся до неї, що я подумала, чи не захворіла вона.
— Поговоримо про це вдома.
Кете покірно вмовкла. Кабінет Франца містився в адміністративному корпусі, у вітальні вчителька читала щось дітям; отже, для розмови довелось піднятися в спальню.
— Вибач, Франце,— мовила Кете, перш ніж він встиг щось сказати.— Вибач, любий, я не мала права так говорити. Я знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але між мною й Ніколь немає особливої приязні.
— Пташки в кубельцях живуть у злагоді,— різко мовив Франц, але, відчувши, що такий тон не відповідає змістові слів, повторив їх у тому розміреному, чіткому ритмі, яким його старий учитель, доктор Домлер, умів надати значущості найбанальнішій фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть у злагодії
— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути мені, що я, не досить уважна до Ніколь.
— Я можу закинути тобі брак здорового глузду. Ніколь має весь час перебувати під наглядом — у певному розумінні вона все ж хвора і буде хворою довіку. Поки Дік відсутній, за неї відповідаю я.— Він повагався, бо любив іноді, задля більшого ефекту, приховати від Кете якусь новину.— Сьогодні вранці надійшла телеграма з Рима. Дік хворів на грип, але вже видужав і завтра виїздить додому.
Кете зраділа і повела далі вже спокійніше:
— По-моєму, Ніколь не така хвора, як здається. Вона грає на своїй хворобі, щоб мати владу над іншими, їй би стати кіноактрисою, такою, як твоя улюблена Норма Толмедж,— всі американки тільки й мріють про це.
— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до Норми Толмедж?
— Я не люблю американців. Усі вони егоїсти. Е-го-їсти!
— І Діка не любиш?
— Діка люблю,— призналася вона.— Але Дік не такий, як вони всі, він дбає не тільки про себе.
... І Норма Толмедж теж, подумав Франц. Така вродлива жінка не може не бути водночас і розумною, і благородною. Певно, її просто змушують грати дурні ролі. Яка б то була честь — познайомитися з Нормою Толмедж!
Але Кете вже забула про Норму Толмедж, через яку вона мало не плакала одного вечора, повертаючись з Францом до клініки із цюріхського кінотеатру.
— Дік одружився з Ніколь заради грошей,— провадила вона далі.— Тут він не встояв перед спокусою — ти ж сам колись натякнув на це.
— Ну, це вже ти говориш від злості.
— Гаразд, беру свої слова назад. Як ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов пташки. Але ж це важко, коли Ніколь... коли бачиш, як вона, розмовляючи зі мною, відхиляється, крутить носом, ніби від мене тхне, чи що!
Кете вгадала. Вона сама поралася дома по господарству і, будучи дуже ощадливою, не часто купувала собі обнови. Будь-яка американська продавщиця, звикла щовечора прати дві зміни білизни, вловила б у Кете ледь відчутний запах учорашнього поту, навіть не запах, а скоріше аміачний слід одвічних супутників людського життя — праці й розкладу. Для Франца було це так само природно, як густий, масний запах волосся його дружини,— і в тому, і в тому йому вчувалося щось рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку ненавиділа запах пальців няньки, що вдягала її, присутність Кете дратувала майже до нестями.
— А діти! — вела далі Кете.— Вона сердиться, коли її діти граються з нашими...
Франц не схотів більше слухати.
— Ну, годі. Такі розмови можуть нам дорого коштувати. Не забувай, що без грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки. Ходім краще снідати.